Мене ж уразило в цій історії інше: брат Павло згадав у своїй оповідці про Око Прірви, яке йому явилося. Не знаю, чи переніс він це з повісті єпископа Павла Миновосійського, сам я не читав її та й не був таким книжником, як ці двоє, але про це менше, вразило мене, що Око Прірви не тільки мені являється, але й іншим людям в іншому часі, отже, в своїх гризотах не перший я і не останній. Зрештою, нічого дивного!
Уночі нас змочив дощ, хоч ми спали під дубом; плащі нас ще порятували, ними вкривалися, а Кузьма у своїй дрантливій рясі таки змок достатньо.
Вчора Созонт пробував випитати в нього, що відає про Микиту Стовпника, але Кузьма вівся як химерувата і примхлива дівиця, яка робить таємничими речі найпростіші.
Отож, коли Созонт уперше вдавсь у розпити, Кузьма сказав, стуливши оченята, власне, приспустивши, як це робить курка, горішню повіку:
– Цікавій Варварі носа відірвали. – І його стягнуті ворочком вуста стяглися ще більше.
Коли ж Созонт почав про те саме вже сьогодні, адже місія його, як я казав, – розшук, тобто звернув балачку на Микиту Стовпника, Кузьма у такий фігуристий спосіб скрутив свою мову, що я мимовільно подумав: не такий він простак, за якого себе вдає.
– Чи ти сатана, Созонте, що мене спитуєш без кінця? Чого не знаю я, знаєш ти, а що знаю я, може, знати тобі й ні до чого. Коли ж я щось знаю, хай буде моє, бо щось людина у світі має тримати, коли ж я нічого не відаю, то про віщо балачка?
– Але що такого особливого можеш про Микиту знати, аби ховати це в таємниці? – не стримався Созонт.
Кузьма подивився на нього майже радісно й таємниче
мовчав.
– Ну що ж, – зітхнув Созонт, – шаную твій заповіт
мовчання.
– Дякую, брате, – чемно, але не без іскринки в круглих очках сказав Кузьма, – що шануєш мою настанову і більше мені не надокучатимеш, бо інакше мусив би від вас від’єднатися.
Сказав це таким тоном, ніби ми, позбувшись його товариства, невідь-що втратили б. Отож Созонт більше йому не надокучав, а химеруваті і примхливі дівиці, одну з яких і вдавав із себе Кузьма, не вельми люблять, коли на них пере стають зважати, тож почав дражнити Созонта, спонукаючи його до розпитів. Але Созонт у грашки з ним удаватися чомусь не захотів, може, тому, що, як колишній правник, добре знав людську натуру, а отже, відав, що, прикладаючи настирливість, не досягне того, що ворочок вуст довкола єдиного зуба, як золотого в тому ворочку, стулятиметься тісніше, а при видимій байдужості розпуститься сам від себе, На що й сподівався. Так воно й сталося, але вже після того, як ми підкріпилися хлібом із водою, хмиз був мокрий, аби розпалювати багаття і щось варити, і рушили в дорогу та й пройшли достатньо. Небо з ранку розчистилося і сяяло непорочною голубінню, а весь змочений дощем світ зілля лискотів і грав барвами. Я мимоволі згадав, як колись, пишучи Пересопницьке Євангеліє, я виходив такими ранками надвір, щоб схопити гру світлотіней і барвні з’єднання, які часто в натурі-матінці бувають несподівані й разючі, "але ніколи не непоєднувальні. Можливо, цей багатий і пишний ранок подіяв і на Кузьму, омив його із химороддя, і він без усіляких розпитів розказав нам усе, що знав про Микиту, бо сам, як казав, був із того монастиря, куди після розлуки з печерським старцем прийшов був Микита, а що трохи ґедзю й примхливості в Кузьмі залишалося, рішуче відмовився назва ти, в якому монастирі це було, навіть хто там ігуменував, але його розказу досить стало, щоб Созонт миттю дізнався назву монастиря. Отож Микита пристав до одного з великих волинських монастирів і впав, лежачи під ворітьми монастирськими без їжі та пиття.
– І лежав він так сім днів? – спитав Созонт.
– Звідки знаєш? – стрепенувся Кузьма.
– Знаю магію чисел: три, сім, дванадцять, двадцять один, – мовив Созонт. – Три дні – мало, дванадцять – багато, окрім того, сім днів – це тиждень, тобто святе число, визначене Господом при творенні світу.
– Ну, коли все знаєш, то нічого розказувати, – законозився знову Кузьма. – Я це до вас усіх другий день придивляюся. І знаєте, хто ви є? – Він зробив паузу й додав урочисто: – Книжники й фарисеї! А Господь навчав супроти книжників та фарисеїв.
І він гордо йшов якийсь час із міцно стягнутим ворочком вуст. А коли збурена Созонтовим недоречним словом криничка впустила на дно намул і очистила воду, Кузьма знову почав розповідь, ніби нічого не сталося.
Отже, на восьмий день вийшов ігумен і запитав, звідкіля він і куди йде, як зветься, чи не вчинив нічого лихого, чи не тікає від панів своїх?
Микита ж упав у ноги ігуменові і сказав із слізьми:
– Нічого лихого не вчинив, отче, але шукаю місця, де б міг трудитися на Бога. Введи до свого монастиря і вели мені всім послужити.
Тоді ігумен узяв його за руку і ввів до монастиря.
– Я це бачив, – сказав гордо Кузьма, – на очі свої. – І виставив до нас круглі очка, які переможно сяяли.
– А чи не був той ігумен картавий? – спитав байдужно Созонт.
– Ні, він був солодкомовний, як Золотоуст, – гордо повів Кузьма.
