Після того вона сказала, що хоче піти помолитися на могилі Анастасії сама, а Олена нехай зварить гостям їхнім обід. Я назбирав хмизу й розпалив вогнище, потім той хмиз підносив, Олена варила в єдиному їхньому горщику куліш, отець ігумен у той час усамітнився, щоб помолитися за них і душу покійної, а коли надійшов час обіду, Олена пішла до могили покликати Ганну. І знову ми почули роздирливий крик, побігли туди й побачили укляклу, якось дивно скорчену біля могили Ганну, а біля неї ламала руки Олена, і ми збагнули, що Господь покликав і другу із святих жон. І знову я довбав у кам’янистій землі палицею яму, вибираючи каміння й ви гортаючи землю плескачем, і піт струмів по моєму лиці, і якийсь тихий жах розливавсь у мене в душі, бо трапилося пережити щось особливе і досі незбагненне. Олена омила тіло духовної своєї сестри, тихо над нею поскиглюючи, і знову ми заспівали надгробну пісню-ірмос.
Перший повів спів отець ігумен:
Тлінного й тимчасового життя
Марево, марнотного цього світу образ –
Погляньмо на померлу в цім часі сестру.
Поклонімося, волаймо ми до Христа:
Помилуй, жалій оцю душу, Христе,
Що вийшла із тіла, подай святий мир.
Ми із сестрою Оленою підхопили спів:
Марево сонне, пара і дим,
Трава і квіт, що росте на землі, –
Таким ми бачимо наше життя.
Відкинем житейську від себе печаль,
Зійдімо відтак у небесне житло.
Покаймось, волаймо ми до Христа:
Помилуй, жалій оцю душу, Христе,
Що вийшла із тіла, подай святий мир.
Тоді підхопили всі разом:
Погляньмо усі, що зібрались отут,
Як марно сум’ятиться всяк чоловік,
Полишмо отож тимчасову печаль,
Здіймімося думкою у небеса,
Покаймось, волаймо ми до Христа,
Помилуй, жалій оцю душу, Христе,
Що вийшла із тіла, подай святий мир.
По тому сестра Олена прорекла до ігумена:
– Завтра, отче, настане моя черга. Не судіть нас і моліться за нас. А я молитимуся за вас – найбільше, щоб відійшла від Павла страшна його хвороба.
Так воно й сталося. Наступного дня померла й Олена, причому точнісінько так само, як Анастасія, тобто у струмку, омиваючи своє тіло. Ми поховали і її, помолилися над їхньою тригробною могилою і з печаллю у серці покинули цю прірву.
І цілий рік не чіпалася мене хвороба, аж поки знову не вдарила мною, хоч я згадував святих жон часто й просив, аби молилися вони за мене перед Божим маєстатом.
Довго розповідав Павло, і ми слухали як заворожені. Коли ж закінчив, Созонт-диякон заворушився на своєму ложі – а лягли ми спати під дубом – і сказав:
– По-моєму, брате Павле, хвороба твоя повернулася через гріхи твої, бо так само, як, переповідаючи мою історію, вигадав якогось Созонта-диякона із Львова, так і тут переказав, змінюючи й розширюючи оповідь, повість Павла-таки, але єпископа Миновосійського, який жив у стародавні часи. Не знаю, чи повість Павла-єпископа правдива, можливо, що й так, бо в ній нічого неймовірного нема, але твоя оповідка, Павле, неправдива – ти її пристосував до власного життя, а в твоєму житті такої пригоди не було.
– Оповів правдиву історію, отче! – гаряче, із слізьми сказав Павло. – І не знаю я ніякого Павла Миновосійського! Свідком того був мій ігумен Манасія, і цю історію знають усі у Скиті Манявському.
– Чи живе твій отець-ігумен Манасія? – втомлено спитав Созонт.
– На жаль, уже упокоївся.
– Отже, не здолаєш доказати правдивості своєї оповідки. Не може такого бути, брате Павле, щоб пережита тобою історія настільки відповідала відомій історії книжній.
Павло коротко засміявся.
– А твоя оповідка, брате Созонте, хіба не про Микиту Халтуларія, родом із Царграда?
Созонт довго мовчав.
– Вибач мені гріх мій, брате! Знайшов добрий спосіб, щоб навернути мене на шлях істини! Дякую за досконале повчання.
– Але ж нічого лихого, брате, ми не вчинили, навчаючи один одного притчами, – і Христос так робив.
– Це так! Але річ у тім, що у краях, де панує римська церква, байкотворення не вважається гріхом, більше достойністю; згадати б Джованні Бокаччо з його романами "Філоколо", "Ф’яметта" чи "Декамерон", є там десятки, а то й сотні подібних книжок, і автори їхні пошановуються, а в церкві грецькій навпаки – ті, що бавляться у байкотворення, осуджуються і беруть це за діло гріховне.
– Чи ж гра – це гріх, брате? – спитав Павло. – Гріх – це створене зло. А яке зло від наших богодуховних розваг?
– Гріх у тому, що ви обоє облудники, – хрипко обізвав ся Кузьма. – І, по-моєму, сатана у вас таки сидить, тьху-тьху і ще раз тьху! Коли б не сидів, то не розказував би Павло такого стидомор’я. Не знаю, про що ви між собою перемовляєтеся, запростий я для цього, але помисли ваші нечисті. Добру гру віднайшов, хай Бог нам простить. Про голих бабів! Тьху!
– Павло розповідав про голих, як ти кажеш, бабів, хоч ідеться про святих жон, і історія ця прийнята для житійних описів, а що бачиш нечистого в помислах моїх, брате Кузьмо?
– А те, що дуже все знаєш! Дуже вже своїм розумом бавишся і хвалишся, – їдко сказав Кузьма. – А розум у людині – це чи не найбільший гріх.
– Так само як глупота, брате Кузьмо, – мовив Созонт, – зовсім так само!
