– Таж знають, коли й ми відаємо, – мовив я. Карлик почухмарив голову.
– Це та блядь Марта сказала! О-от сука!
– Не годиться промовляти страмотних слів, Мусію!
– А ко-оли це правда, о-о? Ходить уночі до-о о-отих жеребців, а во-они її то-ого-о! – Карлик зробив непристойний жест.
– Усі шестеро? – з жахом спитав Павло.
– Не знаю, – чесно признався карлик. – Во-они зачиняються. Але дуже со-оплять, а во-она часо-ом верещить. Баби верещать, ко-оли їм дюдьку вставляють, о-от!
– Вона ж німа! – сказав я.
– Така ж німа, як я го-орбатий, – мовив Мусій. – А та карлиця, що-о я до-о неї хо-оджу, моя жінка, о-от!
– Вінчана? – спитав Созонт здивовано.
– Нє, але весілля ми грали, о-от! І я їй дюдьку вже не раз вставляв.
– А в уряді ви записані? – спитав Павло.
– В уряді записані, – гордо мовив Мусій, – і я їй по-о-праву дюдьку вставляю, бо-о во-она мо-оя жінка, о-от!
– А вони це знають?
– Еге ж! Але кажуть: невінчаний, то-о й нежо-онатий, от! І дюдьку не мо-ожеш вставлять, о-от! А ми вже до-овго живемо, але тут не мо-ожна, о-от!
– Будь обережний із цим, Мусію, – турботливо сказав Созонт.
– А чо-ого-о во-они не дають мені сво-оїй жінці дюдьку вставлять? – плаксиво спитав Мусій. – Чо-ого-о?
– Такий тут звичай, Мусію: не живуть парами, сам знаєш.
– Знаю! Я ж тихенько-о і вно-очі, о-от!
– Вони на тебе око поклали і нюшать, Мусію, – побережись! Щось хотів нам сказати?
– Еге ж! Вно-очі не спіть, а до-о сто-овпа йдіть. Що-ось, ги-ги, по-обачите, о-от!
– Що ж ми побачимо?
– Що-ось тіресне, ги-ги! По-обіг я! О-от!
– Побережись, Мусію, – ще раз попередив Созонт. Але Мусія біля нас уже не було – розчинивсь у темряві. Ми повлягалися.
– Чи правда те, що сказав Мусій? – спитав Павло. –
Вони все так гарно й розумно вияснюють. Чи не кривомисельний цей Мусій?
– Мусій – дитина розумом, – сказав повільно Созонт. – А з дитячих вуст промовляє істина, сказано-бо у Псалтирі: "Із уст дітей учинив ти хвалу". А ще Ісус мовив: "На сидінні Мойсеевім усілися книжники та фарисеї. Так усе, що вони скажуть вам, – робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони – та не роблять того! Вони ж в’яжуть тяжкі тягарі і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хотять їх порушити... Усі ж учинки вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють... А ви вчителями не звіться, бо один нам наставник – Христос". [17] Чи писав ти, брате Михайле, ці слова у своєму Пересопницькому Євангелії?
– Писав, – відповів я, – і не раз осмислював їхню силу.
– Сила Христових слів незаперечна, – сказав Павло. – Але дії тих людей можна збагнути і з іншого боку. Світ лихий вони покинули і творять молитви Господу, як мало хто. Віддали себе убозтву та повстримності і вивели себе заради Бога із життя, умертвлюючи тіло своє. І не янголи вони, а люди. Є в них гріхи, а може, й переступи, але вони убогим та беззлобним життям своїм спокутують його. В чомусь, може, й лукавлять, бо сказав Єремія: "Лукаве серце людське", а "ми всі діти одного чоловіка". [18]
– Око Прірви подивилося на тебе, Павле, – сумно сказав Созонт. – Ось тобі Псалтир. "Визволь мене від людини лукавої та кривди". – "Визволь душу мою від губи неправдивої". – "Не дай прихилитися серцеві моєму до слів лукавих". Решту хай тобі скаже наш євангеліста Михайло. Скажи, брате!
І я сказав:
– "Визволи нас од лукавого". – "Рід лукавий та перелюбний шукає собі ознаки, та ознаки йому не дадуть". – "До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам’янистому ґрунті – це той, хто слухає слова і з радістю зараз приймає його, але кореня в тому нема, тому він непостійний". [19]
– Два поняття, брате Павле, змішуються: лукаве в людині і лукавий.
– Вважаєш, це і є Око Прірви, брате Созонте? – спитав я.
– Це один із його позирів у людську душу, – сказав Созонт. – Хай береже нас од того Господь!
– Амінь! – сказали ми з Павлом.
Созонтова проповідь освіжила й освітила наші розуми, і ми позасинали, нічого не домовляючись на цю ніч, ніби забули сказане нам карликом Мусієм.
