– Але повів Осія: "Вони зрадили Господа, бо породили чужих дітей", а блаженний не міг і не бажав бути чужоложцем. Через це й прийняв це собі за гріх та остереження, щоб не втручатись у справи, де має діяти Господь, – мовив Теодорит. – Відтоді не розрішає безплідності, щоб не мати з жінками справунків.
– Мене переконав, – сказав Созонт. – Блаженний учинив достойно. Коли ж так, хто був батьком тих дітей?
– Її чоловік при молитві святого отця.
– Тоді в чому гріх блаженного?
– В тому, що до нього по-гріховному осмілилися про мовляти жіночі вуста, – сказав Антоній. – А достойність блаженного: він гріх учасно відсік ще до того, як той став гріхом...
Я озирнувся. Довкола зібралася юрба уломних та почварних. Оточили нас звідусіль, як темна стіна, і були вони мов нічні страхи чи як чортовиння за окресленим святою крейдою колом; більше додавало непевності й тривоги те, що вони всі мовчали. Мені навіть здалося, що й не дихали. Я все ще милувався з їхньої дивоглядності, але здавалося, що досить Теодориту чи Антонію махнути рукою, як та жахка отара заверещить і кинеться на нас, щоб роздерти і спекти на вогнищі собі на вечерю. Зирнув на своїх співподорожан: Созонт, як завжди, був спокійний, навіть чимось задоволений, він лежав біля вогню на боці, вільно розкинувшись; Павло сидів навпочіпки, його сині очі захоплено світилися – був, очевидно, цілком заполонений розповідями й не бачив нічого довкола. Вогонь палав високо і рівно, Микитині учні вряди-годи підкидали до нього хмиз – тільки тепер я по мітив, що той хмиз підносять весь час кілька карликів, але поміж них не було того, котрий з нами розмовляв, – Мусія.
– Воістину повчальні історії повідаєте, – сказав Созонт.
– На цих історіях навчаємося святобливому життю, – сказав Теодорит, його сліпі очі в полисках вогню якось дивно, червонясто відсвічували. – Оповідай ти, Євагрію!
– Про подвиги святого несповідимі що скажеш? – мовив Євагрій. – Коли силу вони перевищують людську, то й оповісти їх неможливо. Розкажу хіба таке...
І він розповів, що від довгого стояння утворилася у пре подобного виразка й на другій нозі і почала витікати із неї кров, від чого одна із сосон зовсім покривавилася, а кров текла і текла, ніби тіло блаженного було джерелом, що ніколи не витікає. Але це не відвертало його від богомисля, все терпів мужньо. А виразку свою змушений був показати, і то з такої причини.
Прийшов якось у святе місце священик із Житомира, людина добра й богоодуховлена, і сказав:
– Питаю тебе заради пізнання істини, що притягла до себе рід людський, кажи мені: чи ти людина, чи істота безтілесна?
Спитав тоді преподобний:
– Навіщо запитуєш про те мене? Священик же каже:
– Чув про тебе, що не їси й довгий час не пив, а це тільки тепер трохи п’єш, але мало, не спиш, а це властиво людині, і не може людина жива бути без харчу, достатнього пиття та сну.
Тоді сталося таке, чого ніколи не бувало: звелів преподобний, уперше за весь час, зійти священику, тобто одному із прибульців, до себе на стовпа й допустив побачити загнилу виразку, повну черви на одній нозі й криваву – на другій, з якої безперервно витікала кров.
І здивувався священик, як міг стояти самовільний цей мученик із такими ранами.
– Чому не лікуєш виразок своїх, маючи таку силу молитвенну? – спитав священик.
– Хай мені їх полікує той, котрий мені їх дав, – відповів блаженний.
– Чи не боїшся померти від цих ран? – спитав священик.
– Для того я тільки й живу, – відказав Микита. – Смерть для мене пожадання і звільнення, бо сподіваюся, що доступлюся горніх чертогів.
– Чи впевнений, – спитав священик, – що Бог хоче цього від людини, а не мирного, чистого й добропорядного життя у трудах, призначених собі, із добродійним рощенням своїх нащадків.
– Не може бути чистого й добропорядного життя у світі – вмістилищі гріхів, звад і тлінності, проклятому Богом.
– Коли б люди не жили в труді, – сказав священик, – і не дбали про нащадків своїх, згинуло б життя на землі і люди вимерли.
І сказав святий із радістю великою:
– Вони б вимерли, а отже, повернулися б у рай, спокутувавши попередній гріх, щоб знову там оселитися й за містити місце повсталих і прогнаних ангелів. Все, що тлінне, має зітліти.
І вразився священик зі слів святого, спустився вниз і оповів учням усе, що почув. І сказав, що не повернеться більше у страшний світ – умістилище печалі, а залишиться навіки у святому місці.
– І він залишився? – спокійно спитав Созонт.
– І він залишився, – гордо повів Євагрій.
– Це був ти? – спитав Созонт. Євагрій скромно потупив зір.
– Оповіжте мені устав життя преподобного, – попросив Созонт.
Вогнище палало, відбиваючи сполохами на лицях зібраних тут людей. Я помітив, що уломні й почварні нечутно наблизилися до нас і стали майже впритул замкнутим колом і стіною. Тепер я чув їхнє зачаєне дихання: випадало, що оповідки, котрі тут велися, заворожували їх. Микитині ж учні вели себе так, ніби не помічали того юрту, а вели гутірку тільки з нами.
