І всі раптом завмерли, ніби перетворились у чорні соляні стовпи й нерушно стояли якийсь час, тільки вогнище гоготіло, викидаючи вгору великі, їдкі й пажерливі язики; і тріщали, стріляючи іскрами, дрова і хмиз, відтак величезна тиша прийшла на острів. Я й сам відчув, що у мене заклякло тіло, що безсилий і пальцем кивнути; та й сама Марта за стигла, ніби витесана з дерева, і ніби витесані з дерева стояли уломні та почварні – дивоглядний сад ідолів; і вогненні язики затанцювали на всіх оцих раптово померлих лицях з порожніми очиницями, із подуп’явілими тілами, з порожніми черепами – всі-всі мертві. І Микита, що так само завмер, і його учні-свічі, що догоряли, і я, і Созонт – всі-всі мертві, бо холодний подих пройшов у нас головами і обвіяв лиця наші тлінним духом, і той тінний дух увійшов у кожного і посіяв своє жахке насіння.
Микита схитнувся й пішов із горбка просто до нас, закоцюблих.
– Не судіть, отці, цих людей, – сказав напрочуд м’яко, – бо вони нещасні. Не судіть і мене, бо і я не менш нещасний. Дивіться!
І він підняв подола своєї хламиди, показуючи ноги свої. І ми жахнулися – були ті ноги покриті темними виразками, і в тих виразках копошилася черва, яка світилася. Я перекинув поглядом на Микитине лице й тільки тепер збагнув, чому осяювалася його голова: борода й волосся були повні тієї ж черви, і це не обличчя Микити й не його голова світилися, а саме ота черва-світляки.
Микита опустив подола, звів голову й гордо пішов від нас. Відтак схитнулася Марта й рушила за ним, зворушили ся учні його й двинули слідом, почали оживати й ворушитися, як та ж таки черва, уломні й почварні – розтікалися повільно від вогнища. Тільки ми із Созонтом стояли ніби укопані в землю, ніби залишені тут на ідолів, бо виявилося раптом, що не ці люди – боввани, а таки ми. Самотні ідоли в пустелі, на яких налітає немилосердно вітер-навійло і обкидає, січучи лиця, піском.
Покинувши глядалище, Микита з учнями та Мартою до сить швидко віддалялися стежкою – ми дивилися, як даленіють походні; зрештою; смолоскипи в один мент погасли, ми втратили похід із визору.
– Ходім, брате Михайле, пора й тобі спочити, – сказав Созонт. – Завтра у нас важкий день.
– А ти не спочиватимеш? – спитав я.
– Не маю часу на спочинок, – мовив Созонт. – Я тут іще трохи поблукаю. Ти ж будь біля Павла, чомусь тривожно мені стало за нього, бідного.
– Гаразд, брате, – сказав я. – Чини як вважаєш за потрібне.
– Не я вважаю, – рівно прорік Созонт, – а чинити так велить мені обов’язок.
– Який обов’язок?
– Той, про який не раз казав, – пізнати правду. Боюся, що не зможу її до кінця пізнати, думки мої почали плутатися.
– В мене також, – признався я. – І чим далі, тим більше.
Ми йшли якийсь час мовчки, і тут Созонт проголосив ще одну проповідь:
