Коли наблизився до огорожі із стовпом, в хатині горіло світло. Сторожі він ніде не побачив, тому зміг під крастися до хатини й у щілину засувки уздрів, що всі вони сидять за довгим столом, була там і Марта, і їдять. Бачив Созонт хліб, м’ясива, пили мед, а на чолі столу сидів не Микита, а таки Симеон. Говорили досить тихо, але вловив: ділилися враженнями відбутого видовища, зокрема балакали про те, що в цей час кілька уломних та почварних чоловіків таки злягалися із жінками. Говорили про те досить весело і сміялися.
Потім Симеон сказав:
– А зараз відбудемо тайну вечерю! Ходи, Марто, на чати, бо той диякон мені не подобається. Дуже вже він утикацький!
Тоді Созонт змушений був від хатини відійти. Марта вийшла і ходила довкола, як сторожовий пес, приглядаючись і прислухаючись, отже, Созонт нерухомо лежав на землі, відійшовши поза загорожу. Так тривало досить довго, аж зарипіли двері й вийшов Микита. Підійшов до Марти і вщипнув її за сідницю, та досить активно від нього оборонилася.
– Ти, зігнилий покидьку! – сказала. – Не чіпайся мене! Микита засміявся й поліз на стовпа.
Тоді вийшов із хатини Симеон. Марта кинулася йому в ноги й обійняла за коліна, цілуючи одежу. Але Симеон відкинув її, аж засторчувала, підійшов до загорожі і, незважаючи на дівчину, підняв хламиду й помочився.
– Степане! – простогнала Марта. – Чому не хочеш мене?
– Бо я мертвий для цього світу, – сказав, оправляючи одежу, Симеон. – І вже давно не Степан. Іди спати!
– Не відганяй мене, Степане, – заскиглила дівчина. – Усе, що скажеш і що захочеш, для тебе зроблю. Тільки не відкидай мене! Годитиму й милуватиму, пеститиму – рабинею тобі буду!
– Вже не раз казав і ще раз кажу: мертвий я для цього життя і світу. Забирайся!
– Але ж я заради тебе сюди прийшла! – зойкнула Марта.
– Не жену тебе з острова, – мовив зимно Симеон. – Хочеш служити моїй справі, тобто Господу, служи! Убивай своє тіло, як я його вбиваю. Ви тут жерли м’ясо, а я тільки хліб та воду їв – і ти так їж. Стань нареченою не моєю, а Божою, погаси в собі пекельний вогонь, який тебе їсть, і заспокоїшся.
– Нікого іншого не хочу, тільки тебе, Степане! – зойкнула Марта. – До тебе розпалений мій вогонь. На! Дивись!
І вона зірвала із себе хламиду і гола вклалася перед ним.
– Візьми мене, візьми! Так пече, що не можу стерпіти, спопеліла я вся!
– Це диявол у тобі пече! – холодно сказав Симеон. – І не спокусиш мене.
– Диявол мене пече! – скрикнула дівчина. – Але диявол мій – це ти, Степане! Ти!
Тоді Симеон озвірів. Накинувся на неї й почав бити її ногами.
Вона охала і стогнала сласно, звиваючись, як змія.
– Ще, ще, любий! Бий мене, вбивай!
І він знову почав тусати її ногами, хриплячи:
– Ти посудина дияволова! Сучка! Не спокусиш мене, швидше тебе справді заб’ю! Згинь, пропади!
Вона знову застогнала і розслабла.
– Все! Диявол мене вже покинув, Степане! – сказала глухо.
– Тоді вставай, одягайся і заберись із очей! – мовив грізно, важко дихаючи, Симеон.
Марта встала, повільно вдяглася, рухи мала розмлоєні. Кинулася йому на шию й поцілувала пристрасно.
– Люблю тебе, Степане!
– Згинь, сатано! – крикнув Симеон.
Тоді вона кинулася вдруге йому в ноги й почала цілувати постоли.
– Ти мій сатана, ти! Раба я твоя!
– Коли ти моя раба, наказую тобі йти геть і заспокоїтися. І не зви мене більше Степаном. Симеон я!
Марта покірливо встала і, схиливши голову, пішла до воріт. Симеон сплюнув тричі, перехрестився й пішов у хатину.
– Мало ти її, сучку, бив, – ознався із стовпа Микита.
– Згинь і ти! – сказав Симеон, позирнувши вгору, і раптом застогнав: – Господи, як мені з вами важко!
– Тоді полізь на моє місце, – сказав Микита, – і спробуй, як тут легко.
Симеон уклякнув і почав молитися серед двору, а Микита поспускав завіски і зник із очей – на цей час уже почало розвиднятися.
Созонт усе ще лежав нерушно, боячись виказати себе, а йому вже треба було звідтіля злизнути, бо його міг помітити із висоти Микита – не маючи на стовпі що робити, міг віддаватися стеженню. Нарешті Симеон скрушно зітхнув і подався до хатини. Созонт якнайобережніше від загорожі відповз, а тоді ледве не бігцем подався до озера, щоб перевірити те, чого не зумів я, тобто чи немає де на березі з’єднаного із стежкою повороза. Але тут його чекала повна несподіванка: у хвилях туману, що підіймався з Ока Прірви, він побачив нерушну постать одного з Микитних учнів, отже, берег вони продовжували сторожити. Неясно було тільки, як він тут, а був це Никифор, узявся; Созонтові здалося, що він не спускав ока із Микитних учнів, за винятком того часу, коли вони відійшли із глядалища й коли він промовляв мені проповідь. Здається, Никифор сидів і за столом, коли Созонт зазирав у хатину, хоч певності він у тому не має...
– Цей-таки Никифор міг підпустити до вас змію, яка цього разу вибрала благого духом Павла, – сказав печально Созонт. – Найпевніше, що відділився Никифор від своїх із глядалища.
– Дивні речі побачив і розповів, брате Созонте, – мовив я задумливо.
