– Може, і вчинили, а може, й ні – не знаю їх добре, – тим-таки тоном мовив Симеон. – Смерть приходить коли захоче і бере кого захоче. Нещасні ми, люди! Бо хто нас визволить од тіла смерті? Ми страхом смерті тримаємось у неволі, а неволя – це і є земний світ.
Він замовк, і ми дивилися на плесо Ока Прірви. По той бік проглядався берег, на якому стояли, ніби непорушні стовпчики, Микитині учні. Туманець, який вився від води, робив їх привидними. І мене знову пойняв страх, затопив, захопив, поглинув – захотілося якнайшвидше покинути це прокляте місце, не мав я більше сили на пережиття. Хотіло ся забитись у якусь руру, криївку, заплющити очі й передумати ще раз усе, що сталося. Продумати і зв’язати нитки, які так і залишалися незв’язані, – чи збагну я щось? Те, чого боявся Созонт, сталося, отже, смертю своєю він підтвердив свої здогади. Але зараз я не міг про те міркувати, надто вичерпаний, змучений і зморений був. Зараз хотів одного: самотності і спокою.
Коли розмовляли, не дивився я на Симеона, а тепер глянув. Стояв, безмовний і непорушний, як ще один стовп, ніби уподібнювався до тих остовпілих послідовників своїх чи сам ставав їм у приклад. Скорше останнє: обличчя його величаво надихнулося, і ніби в самописі пробував або ж відчував себе так, як вождь чи полководець, перемігши у великій, кривавій битві і для якого трупи ворогів – на радість, не на смуток. І в цю хвилину не знав і не відав цей бідолаха, що його перемога – це знак поразки його, що, смертю часом переможений, побиває смерть, що не Ісуса перемогли розпинателі його, а він їх, що і в кволості є сила більша видимої, а смиренність достойніша самозарозумілості. Не знав цей бідолаха, що, переступивши межу, його розум окривлюється, стає уломним та почварним, адже страшно мені було почути від нього: "Великий розум та знання шкодять людині і до кривомисля справляють", – бо це він про себе сказав, а не про Созонта. Тобто цю істину він відав, але не себе нею звіряв, а переможеного собою, не знаючи, що в ущербленій правді вже немає правди, що ущерблене добро – вже не добро, а ущербний розум – уже й не розум. Ось чому жахнувся я, побачивши того самонадихнутого переможця, і остережний вогник знову, як свічка, запаливсь у моїй голові.
– Дякую Тобі, брате Симеоне, що перевів мене через Око Прірви, – мовив. – Повертайся назад, а я, відпочивши, далі піду.
– Чи перейдеш сам болото? – спитав Симеон.
– Ти викликався нас тільки через Око Прірви перевести, – відповів я.
– Сказав те, думаючи, що із проникливим Созонтом підеш, – мовив Симеон. – За тебе ж боюся, а ти до сердця мені.
Я хотів спитати: "А хіба не знав, що Созонт загине?" – але остережний вогник в голові запалав яскравіше, і я про мовив інше:
– Чим же припав тобі до сердця?
– А тим, що майже мертвий для світу цього – це і святий Микита тобі сказав. Тим, що твій великий хист пропав і не повернеш ти його. Але ще не дійшов, брате, вищої досконалості і проклятий світ ще тебе у собі тримає. Отож піди ще раз у нього й переконайся – чужий він тобі й ворожий. Немає тобі в ньому місця і вже ніколи не буде.
– Що ж тоді, брате Симеоне?
– Тоді помреш для світу остаточно. А коли це пізнаєш, то можеш згадати нас, померлих для світу, і захочеш сюди повернутися. Скажу тобі: приймемо тебе з радістю. Але ми нікого не силуємо й нікого до себе не кличемо – все у волі твоїй.
– Тому й хочеш провести мене через болото?
– Саме так, брате Михайле. Було б шкода, коли б не пройшов спасенного для душі шляху, а ти на нього ступив.
І зовсім сумно мені зробилося – цей чоловік був переконаний у правді своїй і перевазі. Отже, вірив, що переможе й мене, єдиного живого із тих, котрі прийшли до нього в гості. Відчув і пізнав, що з усіх я найслабший, найбільш зламаний духом, отже, немає потреби його в мені зламувати – це можу вчинити і я сам. І мав він тут повну рацію. Але однієї речі не враховував, того, що несу в голові написане без паперу й пергамену новітнє Євангеліє, вкладене туди Созонтом, ніби у скарбницю, і що я таким чином є його ворогом, хоч він був цілком переконаний, що ворога свого, Созонта, не тільки переміг, але й поглинув, як щука малу рибину.
– Обдумаю твої слова, брате Симеоне, – сказав я. – Але навіщо печалитися моєю долею: не в нашій волі народитися і вмерти, то ж чи треба боятися небезпек? Покладемо все на волю Господню, не нашу – хробаків земних: захоче Господь мене забрати, не до кінця умерлого для світу, хто його в тому спинить? Коли ж захоче поставити на стежку, про яку кажеш, цією стежкою я й піду, бо звик його волі впокорюватися.
– Отже, не боїшся вмерти? – з інтересом спитав Симеон.
– Не боюся, – відказав я. – Хіба треба боятися невідворотного?
– Добру річ сказав, брате Михайле, – усміхнувся приязно Симеон. – І святий Микита, і ми всі молитимемося за тебе, болото відтак напевне перейдеш. Хай буде так, як сказав святий Петро: "Скуси вам для випробування посилаються". Сподіваюся, що скоро побачимо тебе серед нас.
– Як же сам, повернувшись, перейду Око Прірви? – спитав я.
– Знайдеш спосіб. Захочеш, то й перейдеш.
