Сорока кружляла наді мною, стрекочучи, дороговказом цього разу не була. Я вирішив іти вельми повільно: коли ми пройшли шлях від ночівлі до Микитиного острова трохи більше за півдня, можу потратити на це день. Звісно, було б значно ліпше, коли б довів мене хоч би до місця ночівлі Симеон, але я добре зробив, що від нього відкараскався: одне – важко було б терпіти його біля себе, а друге – боявся його, хто зна, що може запалитись у тій шаленій голові. Цей страх не був добророзумний, бо Симеон увіч не бажав моєї загибелі; коли б бажав, то й мене могло б проковтнути Око Прірви, але страх, що у нас виникає, не завжди співмірний із глуздом.
Скинув із себе опанчу-плаща й викрутив з неї воду, так само учинив із хітоном. Тоді вдяг їх, при цьому мене досить нажалили комарі, й почав намацувати палицею стежку. Зрештою, її знайшов і спустивсь у воду. Йшов просто до палиці – скерунок був правильний, цього разу не помилився.
Сорока полетіла від мене й сіла на деревце далеко попереду. Я на неї не зважав, хоч і запам’ятав те деревце, воно стояло посеред, зарослої травою купинки, більшої за інші. Йшов цього разу вельми сторожко, нога за ногою, і щасливо дістався до палиці. І тут побачив темну полотняну стьожку, прив’язану до палиці, – з такої тканини було пошито нашу одежу. І тут збагнув, що цю стяжку міг прив’язати тільки Созонт, отже, йдучи сюди, він думав про повернення – ось чому Симеон натякав про його проникливість. Я полегшено зітхнув: коли дорога позначена, то великої біди не знатиму, треба тільки уважно ті познаки примічати.
Поглянув на деревце, на якому сиділа передоцим сорока, але тепер мені здалося, що подібне деревце стоїть ліворуч від цього, розрізнити їх виявилося неможливо. Рушив стежкою далі, бовтаючись у воді по пах, і вдивлявся у ті деревця, аж очі боліли. Стяжка була на деревці, що ліворуч від того, на який сідала сорока, але прив’язана низько, майже при воді, саме тому її нелегко було запримітити.
Я скерувався туди. І тут мені до голови прийшла несамовита думка: коли Симеон знав про Созонтові позначки, то чи не могли вони їх навмисне сплутати? Але погасив це думкою іншою: щоб учинити це, їм треба було б самим зійти з твердої стежки.
"Але як так сталося, – думав я, – що, простуючи сюди, я не помітив в’язання стяжок, та ж бо йшов позад Созонта? Правда, не за ним, а за Павлом".
На це відповіді не мав; до речі, Теодорит – сліпий і цього також не міг бачити.
Дістававсь уже до деревця із познакою і тут, збочивши із стежки, відчув, що нога моя провалюється у твань. Наліг на палицю, аж затріщала вона і з натугою ногу із болота витяг; добре, що сандалі мої були міцно прив’язані; був би у чоботях – напевне із одного визувся б. Від зусилля в мене зірочки застрибали в очах, і я мусив зупинитися.
Сорока тим часом знову полетіла вперед, покружляла над купиною, де росла сама трава, і подалась у середину болота. Вода віддавала важким сопухом, від якого мені знову почала паморочитися голова, із дна підіймалися великі пухирі й лопалися із сухим тріском. Саме в цьому місці познаки не міг знайти, тож залишалось іти як сліпому, вилапуючи стежку. Холодний піт стікав на очі, побільшало тут і комарів, які просто кидалися мені в обличчя.
Промив лице затхлою водою й рушив далі, все-таки скеровуючись до купини, на яку сіла була сорока. Але цього разу сорока мене завела, і я ледве стримався, щоб не завалитися зі стежки в багно, палиця моя принаймні пішла під воду і десь там застрягла. Я відшукав її ногою, прихилив до себе і ледве висмикнув, бо за цей короткий час ніби вросла у дно.
Рушив далі й нарешті побачив берізку із зламаною гілкою – це вже був дороговказ достовірний. Сорока над головою голосно з мене реготала, задоволена, що так погралася. Я подався в напрямі берізки; тут купина була така, що можна було на ній спочити. Сидів, оточений хмарою комарів із крильцями, як у нетель, які шалено миготіли перед очима, але з ними було легше, бо не кусалися й крові моєї не потребували.
І я раптово подумав: а куди простую? Немає в мене у світі цьому ані батьків, які повмирали у мор, коли був я ще зеленим, ні братів, ані сестер, був я в них одинак. Коли мав хист, був потрібен людям, а що я тепер, самотній, покинутий усіма, в якого тільки й залишилося: згадувати про часи натхненного пориву, коли творив Пересопницьке Євангеліє. І мені до болю в душі захотілося побачити його знову, той грубезний фоліант, оправлений у жовту шкіру із вісьмома пружками на корінці в місцях зшиття: інтролігатором [30] книги був я сам, сам зшивав, сам вибирав шкіру, сам виготовляв дощечки, сам їх зачищав, склеював зі шкірою і був перший, котрий книгу з любов’ю розгорнув. Вилив у неї всю силу, отже, книга випила мене, як кухоль живої води чи молока, – залишився тільки черепок.
І тут побачив перед собою бліде, розлите, ніби з туману витворене Созонтове обличчя.
