Пізно вночі, коли сесія в «Куклабаку» втратила напругу і змінилася розслабленою туснею, до Аспірина підсів Віскас:
— Олексію, ти живий?
Аспірин увесь був цвинтар відпрацьованого адреналіну. Він вичерпав свій сьогоднішній ресурс; розмова з Віскасом була невчасною. Аспірин відкрив рота, щоб сказати йому про це, але не встиг.
— Що там за маніяк у тебе в квартирі? — неголосно запитав Віскас. — Як це він двох міцних мужиків порізав?
«А ти відкіля зна…» — хотів запитати Аспірин, але не запитав. У Віскаса була складна біографія: до «Куклабаку» він працював викидайлом у найкрутішому казино, перед тим ще десь, а до цього, кажуть, служив в органах, причому де, як і в якому чині, Аспірин не прагнув дізнатися.
— Я був в етері, — сказав він сонним нудним голосом. — Квартира на замку…
— На охорону не брав, — уточнив Віскас.
— Ну, забув, — буркнув Аспірин. — У мене тут таке… рідну маму забудеш…
І він дуже докладно, з найменшими подробицями розповів Віскасу про те, що трапилось у вівторок. Наближався ранок, клуб помалу порожнів; Віскас курив, кивав і супився.
— Тих двох на дурку перевели, — сказав після особливо довгої затяжки. — Може, вони під цим соусом закосять від статті… Хоча навряд чи. В обох уже по дві ходки є…
— Чудовисько, — Аспірин посміхнувся. — 3 лапами й пазурами. В шерсті. Ясна річ, за тими двома дурка плаче…
— Погано це, Олексію, — заклопотано сказав Віскас. — І неясно ж, зараза, звідки вітер дме… Скільки твоя хата коштує на сьогодні, цікавився?
— Е-е… — Аспірин запнувся. — В якому розумінні?
— Все одно не сходиться. — Віскас розчавив цигарку в попільниці, фільтр скорчився, як черв’як. — Дві кімнати, шістдесят метрів, будинок гарний, зате район — лайно… Через таку дрібницю серйозні люди й пальцем не поворухнуть. Ні. Не схоже. Містика якась.
— Містика, — підтвердив Аспірин. — Вітю, слухай. Якщо ти забереш від мене цю дівку й усе, що до неї додається…
— Я вас учора бачив, — сказав Віскас, закурюючи знову. — В Макдональдзі.
Аспірин осікся.
— Ти дивак. — Віскас поводив рукою, розганяючи дим. — То задушити її хочеш… то няньчишся, у Макдональдз водиш, чаєм поїш…
— Так мені її шкода, — пробурмотів Аспірин. — Бо ясно, що дитину вплутали. Змусили. А вона… нічого. Розвинута. Не по роках розвинута, я б так сказав. І музику любить.
— Себе пожалій, — жорстко сказав Віскас. — Зніми копію з її посвідчення і дай мені. Я по своїх каналах спробую… довідатись.
Дивлячись, як Вітя Сомов іде через зал — наче хазяїн по рингу, як хижак по савані, — Аспірин раптом пригадав його слова: «Я на тебе як-небудь крадіїв наведу. З виховною метою».
У понеділок зранку зателефонувала мама. Без жодної причини. Мабуть, і справді існує такий девайс, як мамине серце, і він безвідмовно спрацьовує, коли в чада проблеми.
— Усе добре, — збрехав Аспірин, дивлячись, як Олена в навушниках розляглася на оновленому («Хімчистка вдома») дивані. — А у вас?
Його батьки жили в Лондоні вже майже десять років. Обоє працювали на Бі-Бі-Сі. Свого часу активно прилаштовували й Аспірина, але він відмовився: саме тоді мав суперову коханку, дівицю сімнадцяти років, із сімнадцятьма кульчиками в різних частинах тіла. Вона харчувалась яйцями і сирою морквою, взимку і влітку ходила в хустці монашки, спати могла лише на голій підлозі й лише головою на схід, а тому замість годинника носила на зап’ясті маленький компас. Вони з Аспірином утьопалися одне в одного з першого погляду і віддавалися любові як коти: в парку на лавочці, на пляжі в піску, на капоті чужої машини, одним словом, були щасливі на всю голову, і про жоден переїзд Аспірин не бажав і слухати…
— Усе добре, — повторив Аспірин, намагаючись, щоб голос звучав безпечно. — Ма… я от що подумав. Я тут затра… замотався зовсім, незле було би провітритися… Може, я до вас приїду?
— А що в тебе з візою? — запитала мати після паузи.
Аспірин не пам’ятав, що в нього з візою, але в нього були хороші знайомі в посольстві.
— Вирішимо, — сказав він упевнено. — Ви запрошення вишліть про всяк випадок, ага?
— Але в тебе все нормально? — запитала мати втретє.
Олена лежала на спині, примруживши очі й похитуючи головою то праворуч, то ліворуч. У музичному центрі крутився Ваґнер: «Лоенґрін», прелюдія до третього акту.
Аспірин всівся на бильце крісла. Дівчинка не розплющувала очей і взагалі, здається, не помічала його присутності. Лице її не виглядало розслабленим: Олена проробляла, очевидно, неабияку внутрішню роботу.
Аспірин пригадав, як вона підібрала на піаніно мелодію, від якої в нього ледь дах не поїхав. І ці струни, які вона не наважувалася взяти, і тоді гість у камуфляжних штанах упустив їх на підлогу…
Кутик пакета зі струнами визирав із кишені Олениної спортивної куртки. Аспірин підійшов навшпиньках, двома пальцями взявся за цей кутик…
Олена розплющила очі. Її рука вже тримала Аспірина за зап’ястя: боляче й чіпко.
— Відпусти, — сказав він різко.
Вона випустила його руку. Накрила долонею струни, глибше заховала в кишеню. Зняла навушники:
— Навіщо ти це робиш?
— Що?
— Навіщо ти поліз?
