— Хотів перевірити, чи ти геть вирубалася, чи ще щось сприймаєш. — Аспірин посміхнувся. — Розляглася, як зомбі в нірвані… Може, тобі Катю Лель поставити?
— Не треба мені Катю Лель. — Олена знову насунула на голову навушники. — Будь ласка, не заважай мені.
— Так?!
Аспірин вимкнув музичний центр. Став перед диваном, уперши руки в боки:
— Не заважати, так? Ще чого? Посуд не митий, вдома їсти нічого, хліб запліснявів… Ану біжи в магазин!
Не кажучи ні слова, Олена встала й пішла в передпокій. Аспірин потягнувся слідом:
— Три дні поспіль дупою диван протираєш, юний Моцарт, блін… Сподобалося, так? Зручно в тата на шиї?
— Що купити? — безсторонньо поцікавилася Олена, взуваючи кросівки.
— Ти господиня, тобі видніше! М’ясо якесь має бути в домі, овочі… ось тобі гроші, решту принесеш.
Він замкнув за нею двері й перевів подих. Ось, виходить, як. І так можна. Побачимо…
Він вийшов на кухню й одразу ж побачив Мишка, що розсівся на стільці. Пластмасові очі дивилися поверх Аспіринової голови.
Аспірин вилаявся. Плюшевий ведмідь, як і слід було очікувати, залишився до лайки байдужим. Аспірин простягнув руку, бажаючи взяти іграшку й роздивитися уважніше, але в останній момент засумнівався. Він уже готовий був проявити легкодухість, коли задзвонив телефон і позбавив його вибору.
Телефонував Віскас, і був він у чудовому настрої.
— Кальченко Любов Віталіївна таки мешкає в місті Первомайську, і вона, між іншим, заміжня. Так що твоя крихітка змилася від вітчима, швидше за все, або просто захотіла легких канікул… Моя тобі порада: дай їй грошей, посади на потяг і — вперед.
— А якщо вона не захоче?
— Тобто як не захоче? Ременем по дупі, і не мороч мені більше голови!
Аспірин мляво подякував Віскасу за допомогу. Вітя Сомов радше повірив би в плюшевого ведмедя-вбивцю, ніж у той банальний факт, що Аспірин ніколи не спав у Криму ні з якою Любою… Втім, тепер він і сам не був певен у цьому. Більше десяти років минуло — він тоді був молодий, легкий на підйом, міг змотатися в Крим просто так, на вихідні, жити в наметі, харчуватися рапанами й мідіями, а навколо ходили табунами веселі дівчата з довгими засмаглими ногами…
Аспірин зітхнув, раптом відчувши себе старим. Юність давно минула; тепер його в намет і калачем не заманиш, подавай номер люкс із усіма зручностями. Може, Віскас і має рацію, може, й була Люба… Аспірин колись читав у якомусь журналі, що дітей, які народилися в результаті курортних романів, у лікарнях називають пролісками — вони з’являються на світ ранньою весною.
Цікаво, коли в Олени день народження?
Він поліз у ящик стола і витяг запаяне в ламінат посвідчення. П’ятнадцятого березня. Он воно що.
У квартирі стемніло. Там, надворі, знову йшов заливний дощ. Аспірин сидів на дивані й посміхався: ну його все на фіґ, досить ребусів. Нехай буде Люба. Нехай буде Крим. Нехай у нього буде позашлюбна дочка, добре, переконали. Цей босоногий — її вітчим-албанець. Чому албанець? А фіґ його зна, не наша справа. Диктофон? Зламався або заглючив. Мишко? Аспірин нервово засміявся. Дуже любить мед Мишко, а чому — не зна ніхто… Ні-ні, нехай Віскас має рацію: вона його позашлюбна дочка, у неї в сім’ї проблеми, їй захотілося легких канікул. То що ж, новоявлений татусю? У Мак-Дональдз він її зводив, завтра поведе ще в зоопарк. Якщо зайде мова про аліменти, нічого страшного, він відрахує її матінці — від офіційної зарплати, звісно… Ну, буде надсилати подарунки на свята. Коли-небудь купить путівку в санаторій. Люба заміжня, отже, влаштована.
Усе ще посміхаючись, він знову пішов на кухню: хотілося кави під цигарку. Він потягнувся до чайника — і завмер.
Мишка на стільці не було.
Аспірин нагнувся, сподіваючись — дуже сподіваючись — побачити ведмедика під стільцем на підлозі. Але й там не було нічого, крім хлібних крихт.
Блін, сказав сам собі Аспірин. У квартиру ніхто не заходив. Чи заходив?..
Він швидко пройшовся по кімнатах, заглянув у ванну, в туалет, на балкон. Проклинаючи все на світі, поліз під ліжко, відчинив шафу-купе в передпокої. Ніде не було й сліду чужої присутності, але ведмедя також не було, от у чому заковика, таж Аспірин, сидячи у вітальні, ніяк не міг пропустити повернення Олени…
У якої до того ж немає ключа.
Дощ надворі все лив і лив. У домі стало так темно, що довелося увімкнути світло.
Я ж його бачив, усоте казав собі Аспірин. Я ще хотів його взяти… І тут подзвонив Віскас…
Він обнишпорив кухню, заглядаючи навіть у навісні шафи. Ведмедика не було. У спальні ляснула кватирка — Аспірин підстрибнув.
— Хто тут?
Йому причулися кроки у вітальні. Виявилося, що поривом вітру протягнуло по підлозі поліетиленовий пакет.
Він став навшпиньки й сунув руку по пістолет.
І одразу ж, скрикнувши, відсмикнув її — пальці наткнулися на м’яке, ворсисте. Ведмедик лежав на шафі, плюшевим тільцем перекриваючи доступ до пістолета, — але як, чорт забирай, він міг там опинитися?!
