— Не треба, — сказав Аспірин, мабуть, занадто поспішно. — Якщо піде дощ, він же геть змокне!
Як не дивно, аргумент подіяв. Олена не спитала, чи не змокнуть вони з Аспірином, і як щодо плащів, і як щодо парасольок, — вона просто пішла за ним по дорозі, й авто з вимкненими фарами незабаром зникло з очей.
Аспірин світив ліхтарем під ноги. Дорога справді була погана: довелося йти по узбіччю, по мокрій траві, розсуваючи перед собою гілки й розганяючи полчища комарів.
— Крізь джинси не прокусить, — бурмотів Аспірин. — Тебе комарі люблять? Яка в тебе група крові?
— Не знаю.
— Погано, треба знати…
— Довго ще?
Попереду було темно, й позаду було темно, і, крім шелесту гілок та скрипу стовбурів, нічого не було чутно.
— Прийшли, — сказав Аспірин і обернувся.
Олена стояла, мерзлякувато зіщулившись, заховавши руки глибоко в кишені куртки. Смужки-світловідбивачі, нашиті на рукавах, спалахнули білим, коли Аспірин спрямував на Олену промінь ліхтарика. «Як тоді, у підворітті…»
— От що, подруго, — мовив він, силкуючись, аби голос не тремтів. — Зараз ти скажеш мені правду. Хто ти, звідки взялася і що тобі від мене треба. А якщо не скажеш — я тебе прив’яжу до дерева й покину. Місце тут глухе…
Олена мовчала. Аспірин посвітив їй ліхтариком просто в очі. Вона замружилася й прикрила лице долонею; тих хлопців у під’їзді вона боялася більше, подумав Аспірин і розлютився.
— У мене пістолет. — Він сунув руку за пазуху. — Зараз почався сезон полювання, і якщо з дороги почують постріли, нічого такого не подумають. А я закидаю тебе листям і так залишу. І всім, хто запитає, скажу, що ти поїхала додому, у Первомайськ. Вони повірять.
Олена мовчала. Від її презирливого спокою хто завгодно міг би збожеволіти.
— Тебе ніхто не буде шукати! — вигукнув Аспірин. — Чи будуть? Хто?
Дівчисько дивилося на нього крізь пальці. Він не міг однозначно витлумачити вираз її очей, але точно розумів одне: це не страх. Вона його не боїться. Вона його має за ніщо. Вважає балабоном… боягузом… як вона тоді сказала — «боягуз і зрадник»?!
Він схопив її за комір. Притягнув до себе:
— Ти не з Первомайська. Ну, говори!
— Відпусти мене.
Він затрусив її так, аж куртка затріщала. Слід було в жодному разі не думати про тих хлопців, що знущалися з Олени в під’їзді; навпаки — слід пригадати зараз усе найбридкіше, що було з нею пов’язано. Її погрози… «змушував роздягатися догола»… Підроблена фотографія, що збила Віскаса з пантелику…
— Ти будеш говорити чи ні?!
Мовчання. Якоїсь божевільної миті Аспірин подумав: а якщо й справді лишити її тут, під листям, назавжди?!
— Я тебе змушу говорити, — гарикнув він, підносячи ліхтар перед саме її обличчя. — Хто ти така?
— Я тобі казала.
— Ти брехала!
— Ні.
— Ти брехала! — Він затрусив нею щодуху. — Не прикидайся блаженною — ти прекрасно тямиш! Хто тебе підіслав?
— Ніхто! Ти сам мене привів до себе додому! Сам!
Вона мала рацію. Аспірину хотілося щосили вмазати ліхтарем по цій нахабній пиці.
— І ти мене не захотів віддавати — сам!
Аспірин помилився — вона аж ніяк не була спокійною. Вона теж кричала, їй теж хотілося зараз його вбити.
— Я тебе пожалів, дурепо! — Він припечатав її до стовбура найближчої сосни. — А тепер себе жалію! І хай вона западеться, моя доброта. Що мені, все життя розплачуватися?!
— Відпусти, боляче, дурню!
Лівою рукою він схопив її за тонке горло, правою підніс ближче ліхтар.
— Отже, так, — сказав майже пошепки. — Кажи, як тебе позбутися. Що зробити, щоб ти забралася? Що зробити, щоб ти відчепилася від мене, малявко?
— Ти боягуз і зрадник, — відповіла вона теж пошепки, вже не мружачись від світла, дивлячись йому просто в очі. — Боягуз і зрадник. Ти брешеш, що пожалів мене. І ти ніколи не був добрим. Ти…
Вона замовкла. Аспірин побачив, як розширюються її зіниці. Й за секунду почув тріск гілок, усе ближче і дужче. Земля ритмічно здригалася…
Він відпустив дівчисько й вихопив пістолет. Руки тремтіли; стрибучий ліхтар освітив стовбури обабіч дороги, низько схилені гілки й темну розмиту тінь, що мчала на Аспірина зі швидкістю експреса.
Він закричав і вистрілив. Ще раз. І ще.
Він розплющив очі, було геть темно.
Здається, в нього не було правого вуха.
Він підняв руку, заледве дотягнувся до голови. Вухо все-таки було, але надто велике і в чомусь густому й липкому.
Пістолет!
Він засмикався, вперся руками в землю, намагаючись піднятися — і сам собі нагадав жука, що перевернувся на спину.
Білий круг осліпив. Аспірин замружився, але круг не пропав, лише зробився темно-червоним, як вистигаюча зірка.
— Вставай, — сказав тонкий тремтливий голос. — Уставай… Ану підводься!
Пістолета не було. Аспірин марно обмацував руками мокру траву.
— Підводься, а то застрелю! Зараз сезон полювання… І ніхто нічого не подумає!
У голосі дівчиська була така ненависть, що Аспірин здригнувся.
Він піднявся рачки. Паморочилася голова, і він усе ще нічого не бачив. Перед очима плили червоні плями. Дівчисько, здається, стояло поруч, світило в очі ліхтарем.
— Ти стріляв у Мишка.
Аспірин, крекчучи, прихилився до соснового стовбура. Вухо горіло, боліло плече. І було неясно, чи зможе він підвестися.
— Вставай!
