Він пригадав тінь, що мчить у просвітку між деревами. І збагнув: усе, пропали відмовки. Не задурить собі голову Первомайськом, легкими канікулами, дивними збігами й пристайностями дивовиж, не заллє коньяком тріщину, що розверзлася зараз між Аспірином і всім нормальним світом. Світом, де панує здоровий глузд.
— Уставай, — сказала Олена. — Ходімо до машини.
Він усе-таки випрямився й підвівся, тримаючись за дерево.
— Якщо тільки смикнешся, Мишко тебе вб’є.
Він повернувся й пішов дорогою — слідом за своєю чорною кульгавою тінню. Олена йшла позаду і світила йому в спину. Тінь Аспірина сунула головою вперед, затуляла собою обидві зарослі колії, по боках висвічувалися густо сплетені гілки.
Іноді він повертав голову — йому здавалося, що в нетрях хруснув сучок. Він боявся побачити поруч світло-коричневу тінь. І він не бачив — у лісі було порожньо й тихо, ледь чутно шелестів по листю дрібний дощ. Іноді його краплі спалахували під променем ліхтарика, як метеорити.
Авто стояло там, де його покинули. Аспірин побачив спочатку капот і ліве крило. Бічне скло тріснуло. Аспірин підійшов ближче — і ледь не впав знову.
Багажник був розкритий зсередини, як консервна бляшанка. Стовбурчилися зім’яті, де-не-де надірвані краї.
Аспірин стояв довго, хвилини три, й дивився. Дощ припустив дужче.
— Відпусти мене, — сказав нарешті Аспірин.
— Ти стріляв у Мишка, і я ніколи тобі цього не пробачу.
Він повернув голову й побачив, що плюшевий ведмедик лежить у неї на руках і де-не-де з нього стирчить вата.
— Я нічого тобі не зробив, — сказав Аспірин. — Я… тільки якось тебе пожалів. Випадково.
— Випадково, — повторила Олена чужим відстороненим голосом. — Нічого не змінити. Тепер ти будеш робити те, що скажу я, або помреш.
О пів на першу ночі вони в’їхали у двір. Аспірин покинув авто під вікнами, чого не дозволяв собі ніколи, нізащо в світі. Утім, машина з розпанаханим багажником уже не була такою цінною.
Консьєржка тьотя Світлана зойкнула і відсахнулася.
— Аварія? Олексію, аварія, так?!
— Так, — сказав Аспірин, прикриваючи долонею лице.
— Занесло і врізалися в стовпа, — ясним голосом повідомила Олена.
У квартирі вона перш за все виклала на кухонний стіл пістолет.
— Заховай, — сказала з бридливістю.
Аспірин замкнувся у ванній. Довго розглядав себе. На лівій щоці кровоточили чотири зарубки-подряпини. Ще одна подряпина на шиї — довга, але неглибока. Вухо роздулося. Круг ока наливався синець. На плечі кровоточило садно. Все це були суцільні дрібниці, якщо пригадати долю невдатних крадіїв…
— Не плач. Я знаю, тобі зле. Але я з тобою. Все буде добре…
Він відчинив двері ванної.
Олена сиділа на кухні, на колінах у неї лежав ведмідь, у руці була голка з ниткою. Олена шила зосереджено, як хірург, ласкаво приказуючи:
— Потерпи. Нічого не буде помітно. Я добре зашию. І сліду не залишиться.
Аспірина пересмикнуло. Він знову замкнувся і сів на край ванної.
Однаково, хто вона така, відьма чи пришелиця з космосу. Однаково, що воно таке — перевертень чи кіборг-трансформер. Аспірину тепер треба тікати, тікати так, щоб аж п’яти блимали, але тільки неясно, чи далеко він зможе втекти…
Хвилин за п’ятнадцять у двері постукали.
— Чого? — запитав Аспірин.
— Мені треба помитися, — сказала Олена. — Пусти мене, будь ласка.
— А якщо не пущу? Він виламає двері?
— Якщо не впустиш, я вмиюся на кухні, — сказала Олена після паузи. — Мені не так багато від тебе треба. Не тремти.
— Я тремчу?!
Він відчинив двері. Олена стояла перед ним — мокра, брудна, жалюгідна, із невблаганним блиском у блакитних очах. Мишко, відпочиваючи в неї на руках, дивився пластмасовими очима.
— Мийся, — сказав Аспірин крізь зуби. — Щоб тебе змило.
Олена не відповіла.
Аспірин знайшов у барі пляшку вірменського коньяку, страшенно дорогого, припасеного на свято. Відкоркував і ковтнув. Видалося мало; він ліг, забруднюючи простирадло кров’ю, яка все ще сочилася. Ковтнув іще.
Подумалося: а може, зжерти пачку снодійного, заковтати коньяком і — буль у ліжечко?
— Щоб тебе змило в каналізацію до чортів собачих, — сказав він, слухаючи шум води у ванній. — Дочекаєшся, що я спалю хату разом із твоїм… Хата застрахована… а він — ні!
Він засміявся, задоволений такою вдалою думкою. Уявив, як обливає дім ізсередини бензином, кидає сірника й іде, замкнувши зовні броньовані двері…
…І як ці двері зносяться з петель — ізсередини. Ні, так не піде, треба одразу— потужним вибухом…
Згадався мертвий собака в підворітті. От саме так — розірвати навпіл…
Він підвівся, поліз у письмовий стіл, знайшов свій закордонний паспорт. Візу треба робити наново.
За великого скупчення людей ця тварюка не зважиться на нього напасти. А якщо зважиться — будуть свідки. Тоді Аспірина не запроторять у божевільню, якщо він розповість усю правду…
Всю правду?
Морщачись, долаючи біль, він сів до столу й увімкнув ноутбук.
Він не знав, спала Олена цієї ночі чи ні. О пів на четверту ранку, коли він вирішив випити кави, на кухні не було нікого — і це геть доречно, бо перебувати в одному приміщенні з двома украй неприємними тварюками Аспірин не бажав.
