— Ви ніколи не бачили гранат. — Аспірин помішував ложечкою теплий, із запахом лимона, напій. — Від них зовсім інші… ушкодження.
— Так що ж із нею трапилося? З машиною?
Тепер помовчав Аспірин.
— Аварія,— сказав він нарешті, — Знаєте… у широкому розумінні аварія. Діра у Всесвіті. У світоустрої. У вузькому розумінні — у моєму власному…
— Ви погано виглядаєте, — сказала вона і раптом поклала долоню йому на чоло. Прохолодний доторк, благодатний, спокійний; Аспірину захотілося, щоб вона довше не прибирала руку.
Але вона прибрала.
— А що трапилося з вами?
Він відвів очі. Вона розглядала чотири зарубки на його щоці:
— Що… серйозні неприємності?
— Буває, певно, й гірше, — пробурмотів Аспірин.
І додав, подумавши: — Але рідко.
— Машина — це всього лише річ, — обережно завважила сусідка.
— Звісно.
— У вас немає контакту з дівчинкою?
— А уявіть, що до вас приїжджає дитина і каже, що це ваш син?
— Так. — Сусідка глянула на горня в руках Аспірина — розмовляючи, він механічно помішував ложечкою вистигаючий напій. — Віднесіть їй, нехай вип’є…
Аспірин увійшов у вітальню. Завагався, перш ніж наблизитися до дивана, де лежав Мишко. Нарешті простягнув руку:
— На.
Олена взяла. Ковтала жадібно, захлинаючись.
— Ти що, пити хочеш? — здивувався Аспірин.
— їй потрібно пити багато теплого — постійно, — сказала сусідка з передпокою. — І добре було б — молоко із содою… Я піду. На добраніч. Уранці викличте лікаря.
За нею зачинилися двері.
— Дякую, — сказала Олена, повертаючи порожнє горня.
— На ось, мікстура. — Він простягнув їй зелену пляшечку і ложечку.
— Дякую.
— Ти можеш померти? — запитав він, дивлячись їй у вічі.
— Ні, — сказала вона, але не дуже впевнено. — Щоб мені звідси піти, треба зіграти спеціальну музику… Щоб він зіграв. Більше ніхто не зуміє.
— То чого ми хвилюємося? — здивувався Аспірин. — Ти ж мені стільки разів говорила, що не боїшся смерті!
— Не боюся, — підтвердила Олена пошепки. — Я іншого боюся… Я боюся людей, які спочатку здаються живими… а потім виявляється, що вони не просто мерці — вони вже згнили.
— Блін-н, — сказав Аспірин люто. — Я про тебе піклуюся… А ти мене своїми гидотними натяками діймаєш, так?
Олена знову закашлялася.
— Узагалі, є молоко, — крізь зуби повідомив Аспірин. — І сода.
— Принеси, — попросила Олена. — І дай ковдру. А то мені зимно.
За півгодини подіяли ліки. На блідому Олениному чолі виступив піт. Вона розслабилася, лягла рівно, підмостивши Мишка під бік.
— Коли я тебе побачила вперше, — вона заплющила очі, судорожно потягнулася, ніби в неї ломило суглоби, — то була абсолютно певна, що ти мертвий. Такий же, як усі тут. Страшний. Пішов собі далі, й добре… Але ти повернувся. І виявилося, що ти живий… Здалося.
— Ти мариш, — байдуже сказав Аспірин.
— Так. — Олена слабко посміхнулася. — Ти граєш на піаніно?
— Давно. У дитинстві.
— А чий інструмент?
— Батьків… Ну і я на ньому вчився. «Ой у лузі калина…»
Вона відкинула ковдру. Цівки поту блищали на її скронях, на чолі, на шиї, і злощасна футболка, в якій вона ходила записуватися в музичну школу, була геть мокра.
— Тобі треба перевдягтися, — сказав Аспірин.
— Нема в що. — Вона не розплющувала очей. — Дай мені поспати…
У стопці свіжої, з пральні, білизни в шафі він відшукав свою стару білу футболку.
— Перевдягнися.
Вона заледве розліпила очі.
— Дякую… Відвернися.
Олена заснула, обіймаючи свого ведмедя. Аспірин пішов на кухню й заварив чаю. Другий тиждень він жив у звихнутому світі — і нічого: ходив, розмовляв, навіть грошей устиг заробити…
Він утомився. І тому зараз думав, дивлячись у горня: а може, так і слід. Може, їй справді небагато треба, поживе… добре, куплю їй скрипку… нехай ходить у свою музичну школу. І якось зникне так само раптово, як і з’явилася. Прийде босоногий у камуфляжних штанах, зіграє пісню… до речі, на чому зіграє? І Олена піде, звідки прийшла. Де немає смерті і взагалі всі задоволені.
Людина пристосовується, інакше б не вижила. Подряпини затягнуться, крадії закосять від статті й загримлять на який час у дурку. Аспірин переживе: головне, не чіпати цю маленьку гидоту, ніяк не погрожувати їй і не торкатися ведмедя руками. А потім він що-небудь придумає. Зрештою, начхає на все і змотається в Лондон. А дівчинці з ведмедиком не дадуть візи, ой, не дадуть…
У вікні стояла ніч, найчорніша, найглухіша, вже осіння. Стрілка повзла до пів на четверту. Аспірин сидів на кухні сам, і йому хотілося вити — від ниючого болю в надірваному вусі, від безвиході, від страху: а раптом він збожеволів? Раптом він уже збожеволів?!
Телефонна слухавка — мертвий чорний тюлень на білому столі — раптом вибухнула дзвінком. Аспірин підстрибнув на табуретці.
— Вибачте, — сказав жіночий голос. — Ви ще не спите?
— Ні, — мовив Аспірин, отетеріло блимаючи очима.
— їй краще?
— Так… вона заснула.
— Дуже добре… Я забула вам сказати про оцтові обтирання. Якщо температура довго не падає, розбавляйте оцет водою…
— Так, я знаю, — сказав Аспірин. У його пам’яті на секунду проявилися бляклі картинки дитинства — запах оцту й гидотної ганчірки на чолі.
