Вона могла годинами водити смичком по напівзігнутому ліктю лівої руки. Вона читала, відпочивала, слухала музику стоячи, затиснувши підборіддям скрипку. Вона увесь час нащипувала одні й ті ж послідовності звуків — на щастя, хоч неголосно. За тиждень занять на підборідді в неї був мозоль — справжній, заледве не кривавий. Олена безтрепетно обробляла його йодом. Аспірину від такого фанатизму ставало не по собі.
Він намагався рідше бувати вдома. Тусувався, багато пив, знімав якихось дівчаток, геть дурненьких і юних. Привозив додому (в авті нарешті замінили кришку й замок багажника). Олена в такі ночі не виходила зі своєї кімнати — ніби її й не було; дівчатка розгулювали по квартирі голяка.
Часом він зловтішався, ущемляючи права квартирантки і поводячись так, ніби його дім і досі безроздільно належить йому. Він звалював брудну білизну на пральній машині, вмикав телевізор, заважаючи їй займатися, скрізь розкидав свої речі, барабанив у двері, якщо вона сиділа у ванній довше, ніж п’ять хвилин. Олена терпіла його хамство стоїчно, і це лише дужче його сердило.
Він серйозно подумував про те, щоб винайняти квартиру. Або переїхати жити до друзів. Він і сьогодні пішов би у клуб одразу зі студії — але в кав’ярні, куди забіг перекусити, посадив пляму на сорочку. Розмастив серветкою; розлютився, причому лють була спрямована на Олену. Якого дідька він не може спокійно заїхати додому, прийняти душ і переодягтися?
Повернувся ключ у замку. Двері беззвучно відчинилися. Аспірин чомусь притримав їх рукою — на мить завмер, прислухаючись.
Олена грала на піаніно. У його присутності вона ніколи не насмілювалася (чи не хотіла?) підняти кришку.
Повторювалася одна і та ж музична фраза. Повторювалася вправно. Поєднання й чергування звуків, безумовно музика, безперечно гармонія. Аспірин не міг збагнути, як таке можна зіграти на старому фабричному піаніно, та ще й у межах двох октав.
Фраза зазвучала знову, і Аспірин раптом зрозумів, що це прохання. Прохання невідомо про що й невідь до кого звернене, повторюється знову й знову, змінюється інтонація, але суть залишається та сама…
Він стукнув дверима. Фраза обірвалася. Майже одразу ж опустилася кришка піаніно. Олена стояла до інструмента спиною, ніби це не вона щойно грала. Начебто їй ні до чого не було діла.
— Хто тебе просив торкатися чужої речі?
Вона всілася на свій диван, закинула ногу на ногу. Глянула на Аспірина, як на докучливу комашку. Поруч на дивані сидів, закинувши лапу на лапу, до всього байдужий Мишко.
Аспірин плюнув, пішов до себе. Заварив чаю. Прийняв душ, переодягся; до «Куклабака» залишалося ще кілька годин, можна було провести їх де-небудь у затишному шиночку. Хоча Аспірин, чесно кажучи, просто поспав би годинку. Або повалявся в ліжку із книжкою.
За зачиненими дверима вітальні почулися спочатку неголосні щипкові звуки, а тоді скрипка раптом зазвучала на повну силу. Аспірин ще ні разу не чув, як Олена грає смичком. Мабуть, вона вправлялася, поки його не було вдома. Звук, по-учнівськи скрипливий, місцями ставав раптом ясним і виразним, аж на подив упевненим, дзвінким. Олена грала етюд.
Обірвала гру, побачивши його у дверях кімнати:
— Чого?
Секунду тому він хотів заговорити до неї. Але зараз, під цим презирливим поглядом, лише пробурмотів крізь зуби:
— Хліба немає. Олія закінчується.
Ні слова не кажучи, вона відв’язала подушечку і поклала скрипку у футляр. Аспірин, злий як собака, вийшов.
Зачинилися вхідні двері.
Тоді він одягся і вийшов теж — потай сподіваючись, що мерзотниця забула ключі. Він зійшов східцями; Олена й не думала нікуди йти. Вона стояла біля входу в під’їзд, притискаючи до себе Мишка.
— У чому справа?
— Вони там, — Олена дивилася вниз.
— Хто?
— Вони.
Аспірин простежив за її поглядом. Біля гаражів стояли, курили, спльовували двоє пацанів років чотирнадцяти. Він спочатку не зрозумів, у чому проблема, і тільки за хвилину до нього дійшло: «У мене спочатку голос пропав… А потім вони мені рота затиснули… рукою…»
Ну приніс же їх дідько саме зараз!
Олена притискала до грудей свого ведмедя. Цікаво, подумав Аспірин, чи може вона його нацькувати? Коли відвертої загрози господині немає, а є тільки її наказ — взяти?
— Ти їх боїшся, чи що? — недбало запитав Аспірин. — Разом з оцим — боїшся?
Олена мовчала.
— А може, ти помилилася? І це зовсім інші?
Олена мовчала. Аспірин спробував заглянути їй в лице; вона відвернулася. Натруджені пальці, усі в задирках, вп’ялися в шоколадне ведмеже хутро.
Їй було страшно й гидко. Вона намагалася перебороти себе, і — на очах Аспірина — не могла.
Він знову глянув на пацанів, що курили. Перевів погляд на Олену. Внутрішньо поморщився.
Рушив через подвір’я. Хлопчиська завважили його. Спантеличено перезирнулися, але не встигли втекти. А може, не захотіли. Чого їм утікати?
На ходу він так нічого й не придумав. Ніяких слів. Просто підійшов і взяв обох за шкірку.
Один рвонувся й вирвався, але другого Аспірин перехопив уже двома руками, міцніше.
— Ти чого? Ти чо?
