Поклав трубку, замислився. Ну, добре, Гаврилюк із своїм «хвостом» тепер не страшний, нікого більше не підставить під удар. Але ж залізничника вдалося виявити лише чотири дні тому. А скільки він насправді ходив за Гаврилюком? Чи бачив Романа? Ось що головне! – Тепер Гаврилюк почне зустрічатися з людьми із групи Горбенка, залізничник прив'яжеться до них – і піде та чергова «гра» з ворогом, до якої комісар Сенченко за десятиріччя своєї роботи давно звик. Власне кажучи, гра вже почалася три дні тому – от і цієТ ночі залізничник передавав у Берлін дані, які йому вчора вдалося підсунути… Сенченко всміхнувся, глянув у вікно. А зараз залізничник лежить на горищі, фотографує вхід до наркомату. Нехай! Цікаво, як він передаватиме знімки? Оце треба з'ясувати! Головне – відвернути увагу від групи Романа…
Комісар знову зняв телефонну трубку.
… В кабінеті секретаря міськкому партії Сергія Павловича – хмари тютюнового диму. Він ходить за своїм столом біля стіни і повільно, наче ділячись уголос роздумами, мовить:
– Обстановка ускладнюється щогодини, і вся справа тепер – у нашій чіткості й організованості, товариші. Лінії зв'язку тримайте у найсуворішому секреті, щохвилини пам'ятайте про конспірацію. Щохвилини! Саме зараз, напередодні вирішальних подій, треба бути максимально зібраними й організованими. До міськкому, мабуть, вам не варто заходити. Якщо треба – знайдемо… Задзеленчав телефон.
– Слухаю. – Гай міцніше притис трубку. – Що? Не захоплюйтеся, розберуться ті, кому це належить. Краще скажіть, скільки чоловік відправили на окопи? Добре! Людей добирайте суворіше, стариків і хворих – не треба…
Поклав трубку…
– Учора комсомольці затримали одного з керівників наших п'ятірок. Купуючи газету, той спитав: «Скільки з мене?» Хлопці відразу: «Як? Не знає ціни нашої газети?» І потягли…
Обличчя Гая посерйознішало.
– Війна у місті вже йде – таємна, незрима.
Знову прозвучав дзвінок.
– Слухаю вас. – Зробив рукою знак, щоб присутні розходилися, сів за стіл. Дзвонив комісар Сенченко. Повідомляв, що незабаром до міськкому мусить зайти один товариш. Треба домовитися про деталі взаємодопомоги і підтримки.
– Добре, Павле Романовичу. А як звати товариша?
Нахилився над столом, щось записав у блокноті.
Невдовзі у двері постукали.
– Прошу!
Зайшов смуглявий, густобровий юнак з гострим поглядом. Подав руку:
– Бражник.
– Дуже радий.
Усміхаючись, Гай показав на стілець:
– Прошу, сідайте.
– Чого усміхаєтесь, Сергію Павловичу?
– Задоволений. Як вас упізнати, чекістів? Хлопець як хлопець… У комсомолії таких сотні.
– А ми саме з таких і складаємось, Сергію Павловичу.
Помовчали, потім Гай стиха:
– Ну що ж, до справи. З чого почнемо?
– З погоди…
– Що? – Гай здивований.
– Жаль, що дощу сьогодні не було…
– Чому?
– Він би сліди змив…
Бражник простяг через стіл руку. На долоні – кілька літер з друкарського шрифту.
– Це кегль вісім, так званий петит. На вулиці Урицького якийсь роззява розсипав. А хто – дізнайтеся, Сергію Павловичу. Щодо нас, ми вже знаємо – це з групи залізничників…
Гай нахмурився, розглядає шрифт.
– А тепер – про головне. Товариш Роман просив передати…
– Зачекай-но, друже, тут зайві вуха не потрібні. – Гай підвівся, підійшов до вікна, щоб його зачинити, але зупинився, поманив пальцем Бражника.
– Йди-но глянь на цих орлів.
… У подвір'ї міськкому вишикувалося народне ополчення. Нерівний, на перший погляд, дивний стрій витягся на асфальті попід вікнами. Люди різного віку, в різному одязі стоять урочисто й напружено. Ополченню вручається зброя. Уздовж ряду повільно походжає стрункий лейтенант, за ним – двоє бійців. Один записує прізвище, другий подає гвинтівки. Ось закінчили перший ряд. За командою шеренга зробила два кроки уперед і повернулася обличчям до своїх товаришів. Почала представлятися друга шеренга.
– Кочерга Іван Петрович, машиніст, – каже сивий здоровань.
– Запиши, – командує лейтенант, і боєць вручає гвинтівку.
– Стрільченко Ігор Андрійович, бухгалтер…
– Запиши.
– Солоух Кіндрат Степанович, лікар, – басить високий, трохи сутулий чоловік і, розправляючи плечі, простягає руку до гвинтівки.
Гай перехилився через підвіконня.
– Стривайте! – Увесь стрій на чолі з лейтенантом та двома бійцями дружно підвели голови до вікна секретаря міськкому. Гай озирнувся на Бражника, який став за штору, і нахилився ще нижче.
– Лейтенанте, я думаю, що відомому хірургові професорові Солоуху ми знайдемо діло за фахом…
Солоух сердито насупився, розвів руками:
– Сергію Павловичу, як же це ви…
– Це я вам повинен сказати: як же це ви, Кіндрате Степановичу! У вашому віці, професоре…
– Отож-бо воно й є! – не здається Солоух. – Оперувати вже важкувато, а от стріляти можу…
Та лейтенант рішуче перериває цю бесіду.
– Розмови в. строю! Товаришу Солоух, згідно з вказівкою товариша секретаря міськкому, кроком руш! – І, скомандувавши, більше не звертає уваги на старика, який вийшов із строю і сердито позирав на вікна другого поверху.
А Гай, зачинивши вікно, сів за стіл, покликав Бражника. Та знову перешкода – у дверях чути шум. До кімнати проштовхуються два юнаки з комсомольськими значками на грудях. Гай підвівся:
