Осінь в Пекіні полностью

Провокатор і містифікатор, класик інтелектуального кітчу й культовий письменник французької молоді часів студентської революції — Борис Віан. Я довго на нього чекала, письменника, який дасть змогу смакувати різні мовні реґістри в одному творі; триматиме в напрузі до останнього рядка, підстерігаючи авторськими неологізмами й іграми слів; дасть змогу тішитися, пірнаючи в мовні стихії французької й української. Віан — це перекладацьке щастя.

Натомість коли йдеться про передмову, прокидається внутрішній культуролог, застережливо киваючи пальчиком: а як же «смерть автора», свобода інтерпретації й інтенція тексту? Хто ти така, щоб впливати, спрямовувати, а то й зводити на манівці чиєсь прочитання? Згадую, що сама полюбляю натрапляти на твори, наче на незнайомців, — без біографії автора, історії написання, історичного контексту. Проте якщо спілкування з таким «незнайомцем» складається, опісля виникає нестримне бажання з кимось про прочитане поговорити. Саме тому я таки пишу цей текст — про «мого Віана», потайки сподіваючись, що ви, як і я, читаєте передмови постфактум, після самого твору.

Чи не перше, що може як полонити, так і відлякати у творах Віана, — це його їдка суміш іронії й сарказму. Підкреслено байдуже описані трагічні події, статистично холодно подані жорстокі подробиці, здатні шокувати й навіть обурювати. Проте замість того, щоб попереджати майбутнього читача про віанівський пародійний модус, хочеться закликати: дивуйтеся, дозвольте текстові дратувати і обурювати, адже саме цього прагнув автор.

Найважливіше для нього — аби читач не лишився байдужим, не підпав під автоматизми читання й літературні кліше. Віан пародіює й дискредитує все, що вже перетворилося чи ризикує перетворитися на загальне місце, зазіхаючи на недоторканність «високої літератури»: формули любовної лірики, класицистичну стильову кодифікацію, підкреслену фактажність натуралістів, суґестивність символістів і, звісно ж, сюжети й прийоми сучасної літератури. Ідеться перш за все про загрози літератури масової, що спекулює стереотипами й насаджує «безумовні істини». Віан пародіюватиме різні жанри масліту — від детективу до рожевого роману, висміюючи, показово знущаючись й доводячи їхні прийоми до абсурду й такої міри шаблонності, коли літературна «упаковка» розпадається, являючи свою внутрішню порожнечу.

Гостре перо Віана спрямоване не лише на мову літератури, а й на будь-які автоматизми мислення й поведінки людини, адже що може бути гірше за шаблонне життя? Письменник майстерно імітує різні дискурси свого часу: адміністративний, юридичний, релігійний, науковий, медичний тощо — й обертає їхню зброю проти них самих, створюючи згідно з їхніми структурними правилами карикатур-но-ґротескні нісенітниці. Якщо до ідіосинкразій персонажів Віан здатен ставитися з поблажливим гумором, то до соціальних феноменів він жорстоко-безжальний. Зокрема, вражають віанівські сцени важкої й безглуздої праці, позбавленої як суспільного, так і особистого сенсу. Праці, що використовує людину як деталь механізму, яку легко замінити, коли та зноситься. З неприхованою ненавистю Віан дискредитує суспільні машини, що обертають людину в бездумний ґвинтик: бюрократію, релігію, армію, суспільні моральні імперативи.

Віанові персонажі говорять ніби цитатами й парафразами готових соціокультурних формул і літературних штампів. Та й сам Віан, навіть коли «бере слово», не говорить «своїм голосом», а радше перемикає оповідні реґістри. «Усе вже сказано», — напише він в одній зі своїх поезій. Його твори — колажі стилів, наративних режимів, мотивів і образів, цитат та інтертекстових ігор. Тож часом здається, що Віанові персонажі ховаються за готовими формулами дискурсів, які він пародіює. Так відбувається тому, що кожен з цих дискурсів поглинає особистість, програмуючи на певний нерефлексивний тип світогляду. Згадується Людвіґ Вітґенштайн з його: «Межі моєї мови — межі мого світу». Віан невтомно розбиває ці межі алогізмами, парадоксами, каламбурами й іронічнім відчуженням, аби показати безглуздість звичного, абсурдність «нормального». Аби розхитати й підважити соціокультурні стереотипи, цінності й механізми, що претендують на непорушність, позбавляючи людину свободи.