Осиний мед дикий полностью

Колись Галинка щедро обділяла малих грішми і яблуками. Тішилася світом, чоловіком, красенем-синочком... Задивилася Янка на зелений спориш, що ледь шелестів сірою памороззю, такою, як тоді...

Коли за нею, Янкою, прийшли, вона саме збиралася колядувати, хоч москалі вже за це карали. Але в хаті, де всі свої, молоді, гріх було не заспівати, коли голос рвався виплеснути різдвяну радість. Не думала, що біда підкрадеться в такий день. Коли зайшли гарнізонці, Янка саме заплітала коси, вже була святково зібрана.

— Что, празднуешь? — запитали її.

— Так, і не тільки я! — гордо відказала.

— Собирайся, увидишь конец своего ликования!

Мама в плач, татові трясуться руки...

Так у святковому і забрали. Не наколядувалася... Коли гнали етапом, все здавалося, що враз прийде порятунок і вона повернеться додому.

Янка ще не встигла стати героїнею: вона, молоденька, носила грипси,[14] передавала на словах, що їй загадували. Боялася темної ночі, бо здавалося, що за кожним корчем чекає її ворог. Але які ночі потім довелося пережити! Особливо ті, до вироку, коли за коси волочили довгим коридором, а далі били, били і шматували молоде тіло. Спідничина порвана на торочки, святковий светрик світить кривавими вирвами... Вона нікого не видала. Сама дивувалася, як — таке дівча і стільки сили? Може, тому так довго живе: вже й до сотки залишилося зовсім мало?.. Задовго вже для неї самотності. Міхал вже зачекався на неї, певно, кожних свят проситься до церковної брами — чи не йде ще Янка...

Той святий вечір був сніжний, мороз тріщав, завивав колимський вітер, наче хотів вивітрити впертих галичанок, які після важкої зміни витягали приховані сухарики і рівно ділили на кожну. Блимала маленька свічечка і вселяла надію. Півголосом виводили «Отче наш» і «Бог предвічний», і молитви несли їх додому, під засніжені стріхи, до рідних, до пахучої куті...

Того вечора Янку волокли до карцеру. Сподобалася наглядачеві Яшці, а що не скорилася — оговір і п’ять діб одинокого голоду й холоду. Після цього відрізала коси, думала, гіршою буде. А на Великдень, коли сонна колимська земля ще дихала мерзлотою, тюремною поштою отримала листа від Михайла з чоловічого бараку, якому смертний вирок замінили «чверткою» без повернення. Він писав, що високий, жартівник, що виріс серед гір і бистрих річок.

Букви були виведені хімічним олівцем на обривку жовтого цупкого паперу з мішка. Носила той лист у пазусі і знала — це її доля, її Міхал. Так хотіла його бачити, знати, який він. Не могла ж навіть уявити...

Одного разу, коли жіноча колона порівнялася з чоловічою, як вели їх усіх на роботу, високий, худий парубок підняв руку і вигукнув: «Я — Михайло Руснак». Ледве глянула і закохалась. Була певна, що доля не підведе. Чекала кожного листа, переживала, щоб не перевели їх в інше місце.

Вдруге побачила Михайла через рік під час загальної сповіді, коли священик Теодозій благословляв молитвою в’язнів до Різдва, кріпив їхній дух і тіло — коротко, достойно, запам’ятала на все життя. Вони, знедолені і зневажені, вже осміліли і боролися за себе. До волі було недалеко. Смерть головного тирана відкривала дорогу додому. Зустріла їх з Михайлом пуста батьківська хата — за рідними віддзвонили без неї...

Янка, сидячи по стількох роках у цій самій хаті, подумки перейшла своїми тернистими дорогами вздовж і впоперек. Вже засвітилися радістю перші вікна, коляда ставала веселішою і котилася селом. Братство колядувало на церкву. Раділо старе і мале.

«Нова радість стала, яка не бувала... Так близько і голосно звучить, ніби в мене... Люди, та то ж таки в мене під дверима!» — ще не вірила Янка.

— Бабцю, це я, Олесь, відчиняйте!

— Ой, Лесику, онучку дорогий, не забув мене!

Дзвінкий голос внука додав їй сили. Баба Янка на двох костурах подибала назустріч своїй радості.

— Христос народився!

— Славімо його! Славіте його!

Вицвілі очі Янки засвітилися щастям.

Стояв погідний вересневий день. У повітрі пахло достиглою садовиною, блимали крильцями кольорові метелики — як знак тривання райдужного літа. У чистій калюжці, що розлилася від цілющого джерела, купалося сонце. Його промені заламувалися у воді і химерно розсипалися срібними візерунками, що мерехтливо переливалися перед купою каміння, залишеного хрестоломами, які зруйнували фігуру Божої Матері. Чиясь добра рука поскладала каміння докупи, надавши сякої-такої форми, і насадила довкіл чорнобривці. Голова Божої Матері неприродно лежала на розбитих раменах, задивлена в небо. Поламані руки благословляли джерело, яке жебоніло, витікаючи з гори, і плин якого ніхто не міг зупинити.