Щось озвалося в душі, ніби відлуння того зеленого лісу, того єдиного куточка на землі, до якого часто повертався подумки — виринуло, нагадало. Дануся у віночку, як мавка лісова, купалася в зелені. Розкішні світлі коси пахли молодими бруньками. Тендітні руки холодили розпашіле чоло. І слова. Слова, які він ніколи не виганяв з пам’яті — «Хочу мати частинку тебе...» — вигулькнули з потоку споминів. Тоді ліс мовби накрив їх зеленими кронами. Заховав від світу. І тільки росяна свіжість зволожувала обличчя — може, то Данусині губи були чи сльози?.. У той час він не міг розібрати. Музика лісу. Небо — одне на двох — було їхнім. І здавалося, що ця елегія триватиме вічно...
Слова баби Безручихи прозвучали буденно. Але для нього вони були як грім серед ясного неба, як внутрішній вулкан. Олесь дивився на стару жінку і не бачив її. Що це? Невже? Не може бути. А якщо може?
— Олесю, ти мене чуєш? — ніби крізь вату пробивався бабин голос. — Просуши хату, бо підлога гнитиме. Ніхто не купить.
Він і незчувся, як притиснув до себе сухеньке тіло жінки і прошепотів:
— Бабцю, може, я не буду продавати хату? Може, я залишуся? Мені тут дуже добре. В мене з’явилася надія.
Він уже не слухав, що говорила Безручиха. Забіг до хати і взявся гарячково шукати альбом, де зберігалися його юнацькі знимки. Шукав збільшеної — і нарешті знайшов. Ось він: саме після школи, з великими карими очима і темним пушком над губою — тодішній, незнайомий, — наче сьогоднішній попутник...
Та ніч була найважчою в його житті. Він копирсався у спогадах, переглядав свої світлини, порівнював, рахував, збивався і знову все починав спочатку. Олесь боявся собі признатися, боявся надіятись, а внутрішня струна вперто вібрувала: твій, твій, твій. Господи, невже мій? Причинивши двері хати, пішов сонним селом, ворохоблячи собак. Зупинився перед ворітьми Зарічного, і дика ревність мало не підняла сторч волосся на голові: він уявив, як Іван занурює голову в пахучі коси Данусі і безпечно її обіймає. Чому він? Чому не я?.. Олесеві треба було терміново знайти якийсь берег, до чогось прибитися, за щось учепитися...
І знову був росяний досвіток. Олесь попрямував на стежки своєї юності. Як і тоді, довкола пахло зеленим листям і бруньками. Краплі роси, як сльози, висіли на сонних квітах. Вузенькою стала їхня поляна, заросла молодим грабчаком. Сюрчали коники і не було Данусі. Не було її прохолодних рук, щоб остудити його розгарячілу голову... Олесь сидів довго, ніхто йому не заважав. Він добре знав, що Іван не байдужий до дівчини. Як і знав, що Дануся любить тільки його. Чому так злегковажив? Чому гордість та амбіції взяли гору? Але ж і вона мовчала стільки літ!..
Не мав відповіді на всі ті запитання. Зарошений і наче очищений, вертався Олесь додому. Був упевнений в одному: він нікуди звідси не поїде.
Була неділя перед Спасом. Вигрівалися яблука. Стручки молодої квасолі гронами обліпили жердку і хилили її до землі. Личка стрілчатих айстр були повернені до сонця, а горді жоржини виклично хизувалися своїми пухнастими оксамитовими голівками. У повітрі завис аромат дозрілого літа, і його небесна синява умиротворяла того, хто милувався цією красою.
Після церкви родина готувалася сідати до обіднього столу. Ганна витягала вареники з окропу, коли під вікнами майнула постать високого чоловіка у військовому.
— Слава Ісусу Христу! — почулося.
«Дивно. В такий час не всі так вітаються, тим паче військові. Хто б то міг бути і з чим прийшов?» — думала Ганна, виходячи назустріч незнайомцю. З військовими завше самі неприємності!
Чоловік теж зробив рух назустріч жінці, поцілував їй руки і тремтячим голосом, плутаючи слова, швидко заговорив:
— Цьоцю Ганю, я Петро, котрий корови у вас гонив пасти. Прийшов от подякувати... Жаль, вуйка Славка не застав, шукав його на цвинтарі...
Боже! Помисли старої Ганни закрутились, як у калейдоскопі. Не може бути? Петрусь? Звідки? Перед нею стояв статечний чоловік із посивілими скронями, котрий, як потім довідалася, дослужився до звання полковника. Думки шугонули в далекий сорок шостий. Була вже весна. Встелявся молодий моріжок. На подвір’ї весело сокотіли кури. Ганна поралася в хаті, саме готувала полуденок. Відчула, що у дворі є хтось чужий, бо злісно гавкнув Бурко і закричала птиця.
Коли виглянула з хати, побачила обірваного хлопчика, який припав до курячої миски з холодною заминкою. Він не звертав уваги ні на кого і напихав рот усім, що було в мисці. Хлоп’я було худеньке, з великими сірими очима. «Господи, звідки ж воно?» — подумала Ганна.
— Ти чий?
— Я Петрусь. Гуцул я! Дуже їсти хочу. Мамка сказала, йди між люди — може, не помреш!
— Куди ж узяти тебе? У нас самих діти, живемо з праці рук.
Тут Славко на обід навідався. Хлоп’я стояло, як на суді, і чекало вироку цих двох дорослих людей. Очі — мов озерця, випромінювали щирість і покірність, крізь драні личаки виднілися сині змерзлі ноженята, рваний кашкет мав, видно, вже не одного господаря.
Малий витяг з-за пазухи подертої сорочини гарну червону хустку і простягнув Ганні:
