Правда, це можливо, але певностi в Найди не було, бо вiн нiколи не чув, щоб довжину предметiв вимiрювали списом. Крiм того, дивувало ще й таке: навiщо було так точно описувати ознаки каменя, якби вiн лежав якраз на вiдстанi ста крокiв вiд похилої сторони дерева? Адже кожен, вiдлiчивши сто крокiв, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записцi було ясно сказано: "Вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь…"
Отже, камiнь лежить на вiдстанi ста крокiв.
Але де ж вiн може лежати, якщо потрiбнi ще точнiшi вказiвки? Де звичайно лежить камiння? Адже не на деревах, а тiльки на землi, або в водi, або пiд землею.
При останньому словi наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей.
— Так! I не може бути iнакше: камiнь — пiд землею на пiвсписа! Встромивши в землю спис, можна його вiстрям дiткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записцi на це вказати.
Тремтячи вiд радостi, Найда вписав на вiльних мiсцях: "Там, пiд землею на пiвсписа, лежить камiнь" — i з новою енергiєю заходився розбирати записку далi.
Насамперед йому впали в око дивнi слова "…ра й Павла". Що це означає? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: "…й Павла". Кого ж iще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, цi два "iменi називаються поряд, коли мова йде про свято.
Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, вiн закопав скарб саме в той день? Але це аж нiяк не з'ясовує, де ж саме закопано скарб, а слова "Петра й Павла", мабуть, поставленi були тут для точнiшого визначення мiсцевостi. На що ж вони могли вказувати Може, на тому мiсцi закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разi стоїть пiсля слiв "Петра й Павла…" "сонця сiмдесят три кроки"?
Найда встав i заходив по кiмнатi. Вiн зайшов у глухий кут — не мiг нiчогiсiнько придумати.
Образ? Нi, коли так точно сказати про камiнь, подробиця щодо iкони зовсiм зайва, та й слова "закопано образ" "знаходиться образ" нi в якому разi не могли б лягти на те мiсце, що лишилося в рядку…
"Чому пiсля слiв "Петра й Павла" стоїть слово "сонця"? — раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначеннi мiсцевостi. Правда, можна було б вказати на схiд, на захiд сонця, але тодi при чому тут "Петра й Павла"? Що дiється з сонцем на Петра й Павла? Воно свiтить так само, як i на рiздво, як i на стрiтення, як i в будь-яке iнше свято.
Найда задумався.
Вiдгадуючи втрачений змiст таємничого листа, вiн i не помiтив, що нiч уже минула — свiчка кволо мерехтiла на столi, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого свiтла, що пробивалося до келiї…'Найда пiдвiв голову й, помiтивши це, зняв запинало з вiкна й загасив свiчку.
Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листi. З вiкна келiї видно було всю далину з лiсом, що збiгав схилом гори, з синьою смугою далеких гiр…
Найдине вiкно виходило на схiд.
Ясна, рожева зiрниця розгорялася на небi, кидаючи нiжний полиск на далекi синi гори…
Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохiть зами-лувався ним.
— Сонце, сонце! — говорив вiн сам собi, не вiдриваючи очей од вiкна. — Та хiба сонце не однаково свiтить i в свято, i в будень?
Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв'язок мiж словами "сонце" та "Петро й Павло" й не мiг нiчого придумати.
Зоря горiла дедалi яскравiше.
Ось неначе золота стрiла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промiнь ударив Найдi просто в очi.
Найда мимоволi зажмурився й здивувався: як вiн не помiчав цього ранiше, — адже коли вiн приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очi, а тепер, а тепер… куди пересунулось? А це ж було коли?
Прибув вiн сюди якраз пiсля великодня… а тепер…
Найда задумався: щось крутилося в нього на думцi, немов якесь забуте слово. Вiн болiсно напружував мозок, намагаючись упiймати його — i не мiг!
Раптом його охопило незвичайне хвилювання: вiн рвучко схопився з мiсця й застиг, приголомшений несподiваною думкою. I йому вмить усе стало ясно.
— "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла i вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки", — промовив вiн уголос. — Так, так, iнакше й бути не могло!
Не мiг же автор записки написати просто: вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й лiтом не в одному мiсцi. Ось чому й сказано про день, у котрий треба вiдлiчити вiд певного мiсця сiмдесят три кроки. "Але схiд сонця чи захiд?" — задумався був вiн, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевiрити на мiсцi.
Наче камiнь упав йому з душi. Вiн вписав знайденi слова в пропущенi мiсця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав i сховав у себе на грудях.
Тепер уже всю записку було розгадано й вiн мiг смiливо вважати себе володарем величезного скарбу.
