— Ох, — нарештi промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набiк, — яку ж пораду можу я дати тобi, любий пане кошовий? Цiлком натурально й резонно, що запорожцi, чуючи про насильства, чиненi над братами, обурюються й прагнуть захистити їх i вiддячити мучителям… Дуже натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими законами, запорожцiв нiхто не може й осудити за це; та хоч як схиляється цариця серцем до злигоднiв рiдного нам народу, але видати ординанс вiйську своєму на вiдкритий захист народу українського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, — пiдкреслив вiн, — був би для iнших держав свiдченням Тi явного втручання у справи Польщi.
— Виходить, вiйська, якi прибули сюди, не…
— На захист права й порядку державного i на випадок чого… сподiваюся, пiдтримають персональну славу її величностi, — обернувся Воєйков до полковника.
Почувши це, полковник випростався, наче лiнiйка, в крiслi й багатозначно крекнув.
— А втiм, — вiв далi Воєйков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб'язнiшою посмiшкою, — найшановнiший наш пане кошовий, маючи на увазi слова мої, чини у всьому, як тобi природна твоя розсудливiсть пiдкаже!
Кошовий низько схилив голову. На мить у вiтальнi запала мовчанка, яку порушували тiльки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання нiг.
Нарештi Калнишевський пiдвiвся з мiсця i, звертаючись до Воєйкова, промовив:
— Даруй, ясновельможний пане, менi треба ще побачити добродiя секретаря в однiй приватнiй справi.
— Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний i проведе тебе до нього.
— Охоче! — квапливо промовив обозний, схиляючи голову, i пiдвiвшись вийшов слiдом за Калнишевським.
Воєйков довго дивився їм услiд глузливим поглядом i, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмiшкою до полковника:
— Хитрий хохол…
— Авжеж, з такими вести компанство неспокiйно — кого завгодно обдурять…
— Та не завжди вдається!
— А єпископам та iгуменам у свiтськi справи втручатися i такими турбацiями народ до сум'яття й бунту пiдбурювати не слiд!
— Про се вже й сiятельний князь Рєпнiн у Петербург вiдписував; базiкають вони багато, чого й не було, а хоча б i було, то нам тепер на справи дисидентськi особливо натискати нема чого, бо цiєю справою не токмо ми, але й король прусський вельми цiкавиться, а понеже в православнiй вiрi залишився в Коронi польськiй тiльки чорний люд, що не має нiяких прав, тодi як лютеранськi та iншi протестантськi толки сповiдує сила-силенна людей знатних i багатих, то таке зрiвняння прав дисидентiв дало б королевi прусському, яко государевi держави протестантської, великi переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи європейськi.
— Неодмiнно… Марнi мрiяння… — хрипiв полковник.
— Тим паче, що якби було апробовано зрiвняння дисидентiв, сирiч православних, у всiх iз шляхтою польською правах, а також у вiльному сповiданнi релiгiї, то це породило б велику спокусу в малоросiйському народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцiї, якi мали мiсце нещодавно, — до невдоволення i ремствування привело б…
— Покласти край, ваше високопревосходительство, — перебив полковник.
— Вiдхилити, — поправив його з лагiдною посмiшкою Воєйков. — Тим паче що милостива наша цариця спiвчуває дисидентам i втручається в справи Корони польської, i коли господь допоможе, — Воєйков загадково усмiхнувся, — урiвняє їх з народом росiйським у правах, чинах i рангах, як i народи малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк.
— Це, одначе, не вiдповiдатиме справедливостi, — мовив, густо почервонiвши, полковник, — рiвняти росiйськi вiйська, вiрних слуг отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зрадi.
— Що робити! — Воєйков розвiв руками. — Полiтичнi резони… Цариця дбає про злиття… Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол сидить i думає про гетьмана… Ось навiть цей обозний, що тiльки про свої хутори помишляє, i той, либонь, у душi iнше таїть…
— Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвiйовичу, ви iстиннi вiдомостi маєте?
— Iстиннi… Багатий, несказанно багатий, i єдина донька, бiльш нiкого… i гарна з себе.
— Це байдуже! — полковник усмiхнувся. — Казна… в походах розтрусилась…
— Одразу поправите свої дiла; шлюб цей, як я вже казав вам, усiм нам буде на користь…
— I кишенi полатає.
— Мене весiльним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.
— А сам же вiн, мазепа цей?
— Я балакав з ним: з дорогою душею!
— Ну, а дочка?..
— Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не встоїть… Невже воїн росiйський не здобуде цiєї вiкторiї?
— Охо-хо! Надiюсь… одначе не завадить пiти й засвiдчити їй свою пошану.
— До того ж вона й нудьгує сама.
Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову i попрямував важкими кроками до зали.
Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним iз росiйських вельмож.
— Дуже поспiшав, пане генеральний, засвiдчити мою венерацiю щодо резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором.
