Мені приснилось чи привиділось — не знаю…
Немов лечу я над Землею. А ще летять зі мною поруч люди — їх міріади незлічені. Я бачу негрів, і арабів, китайців, фіннів, ескімосів, англійців, росіян, вірмен… Ну, словом, всіх людей планети — чорних, червоних, жовтих, білих…
А з ними поруч й понад ними летять лелеки і ворони, летять орли, сичі й сови, журавлі, і горобці. А по землі повзуть гадюки, вужі, пітони, саламандри, стрибають тигри, антилопи, вовки, собаки та олені. І все це мчить і поспішає в одному напрямку…
— Двобій! Двобій! На суд — лунає всюди слово.
— Який двобій! — питаю я орла.
— Змагатися виходять Краса й Потворність, — сказав володар птахів.
— А судді хто?
— Уся Земля. Всі птахи, і тварини, рослини й люди…
Й ось я бачу неосяжний плац серед високих гір. Над нами баня неба темно-синя. Зірки спалахують, немов свічки вселенські. Амфітеатром розійшлися хмари…
Вся живність, всі людські й тваринні душі кільцем широким розмістились. Ліси стіною оточили плац.
— Ідуть, ідуть — над горами гримить.
Завмерло все.
Посередині кола з'явилися дві постаті. Немовби рівні на зріст. Але одна в простому полотні, а друга в шатах осяйних. Одна з косою русою, з блакитними очима, з рожевими і ніжними вустами, без прикрас. А друга — у вінці дорогоцінному, надітому на чорні пишні кучері, у мантії із горностаю королівського, з яскравими визивними вустами і поглядом манливим, із перснями блискучими не пальцях…
Почувся шепіт біля мене:
— А хто із них Краса, а хто Потворність? Ото дурні — відповіла Сова. — Хiба ж не видно? Краса блищить i око милує. А сіра та, непоказна — Потворнiсть. Її і не помітиш…
— Красі — вітання! — заревли Гiєни. — Яке чудове в неї все — i шати, і камені, і постава!
— Дорогоцінні персні блищать у неї, ніби наша шкіра, — Гадюки шепотіли. — Тобі вітання наше, рiвнице!
І жінка у вінці зареготалась. Здивовано замовкли всі. Блакитноока дiвчина мовчала. Й мовила чорнокоса:
— От бачиш, сестро, як вони стрічають такі поняття, як Краса й Потворність. Усе відносне. У давні дні мене батьки Потворністю назвали, тебе — Красою, І що ж ми бачимо — тебе повсюди б'ють, руйнують, проклинають і женуть. Мене ж — вітають, люблять і шанують, Усе відносне — я сказала. І будуйся й руйнування; любов і ненависть, війна i мир, народження і смерть. Що для одних Краса, те іншому — Потворність. І навпаки. Ти нинi захотіла поєдинку. Як можеш ти перемогти у ньому? Чим доведеш, що ти Краса?
Блакитноока мовила спокійно:
— Сказала ти неправду про відносність Краси й Потворності. Потворність смертна. А Краса — безсмертна. Потворність прийме за Красу лиш той, хто творчості не розуміє, хто блиск мари приймає за основу, хто цінить спокій, а не вічний пошук, хто хоче насолоди й споживання, а не відкриттів і віддавання… Почулись голоси людські:
— Чого ви сперечаєтесь даремно? Ми хочемо бачити битву!
— На бій, на бій! — ревів амфітеатр, — Ми хочемо видовиська!
— Гаразд! — Краса сказала. — Видовисько вам буде!
— Яке ж змагання пропонуєш ти? — зневажливо промовила Потворність.
— А ось яке. Ти твердиш, що можеш зруйнувати все. I що однаково відносне й те, що я роблю, й те, що дієш ти!
— Атож. Ти правильно сказала…
— Тоді дивись… Ти маєш цілу Землю. Ну, покажи, що з нею зробиш.
Краса махнула полотняним рукавом/ І виникла у просторі планета. Все зборище побачило її — свою колиску і домівку. Блищали на планеті океани, ліси синіли життєдайні, широкі ниви золотилися хлібами, міста і села виростали над шляхами, пишалися будівлі світлоокі, шпилями зазирали в ясне небо…
— Докладено багато праці, — Потворність мовила, поглянувши на Землю, — Та тільки глузду мало в ній. Сказала ти, що нібито Краса безсмертна! Я доведу тобі, що це брехня! Я знищу все, що створено тобою. І царство тьми і небуття навік постане над простором неба!
Сказавши так, метнулася Потворність, мов чорна блискавиця, до планети.
Знялися вихорі над океаном. Насупилися хмари, потемніли, І понесли шалені грози над селами, містами і полями.
Великі води полилися з неба, наповнили озера, ріки. Руїнна повінь заливала села. Тонули в ній і люди, і худоба, пливли у вирі хати, скарб домашній…
Стовпи вогню і диму здіймалися над вулканами.
Струснулися материки. В стовпах пилюки, в стогонах проклять не шмаття розпадалися міста. А потім я небо піднялись ракети. Вони несли страхітливий вантаж з одного краю а інший. Сліпучі вибухи спопелювали все, в зловісній хмарі викидаючи у Космос здобутки розуму людського…
Вже попелом покрилася планета.
Уже нема на ній лісів, нема тварин. Розвіялось повітря у просторі. Запанувала тиша небуття.
Потворність не заспокоїлась на тому. Вогні підземні розкололи Землю і порохом розвіяли її у зоряне Безмежжя…
Потворність повернулася на плац — розпатлана, втомлена, але щаслива. Пашіли щоки в неї від напруги, горіли очі радістю й натхненням.
— Всі бачили? — вдоволено спитала вона.
Тварини й люди, квіти i рослини пригнічено мовчали, Й усміхнулася Краса. А потім запитала:
— Оце й усе?
— А все. Чого ж iще бажаєш?
— А далі що?
