— Нема чого робити. Нема планети, пусто у просторі. Моя робота скінчена…
— От бач, — промовила Краса. — Сама призналась ти, що руйнувати й кидати в Потворність можна не довіку. Тепер дивись на значення Краси…
І синьоока дівчина злетіла з землі у небо. Немов дбайлива господиня, оглянула простір.
Потворність завмерла. А Краса збирала докупи розсіяну матерію планети, формувала її в сяючу кулю, обертала, як гігантську дзигу и просторі, штовхала навколо Сонця.
Потім планета потьм'яніла, наполнилася океаном. Над нею половіли хмари. З грунту визирнули рослини, квіти, потяглися до неба дерева. В хащах заворушилася живність, по. летіли в повітрі птахи, вдарив десь на планеті творящий молот Людини, аж гук покотився в небі.
— Дивись! — радісно гукнула Краса. — Дивись на дорогу мою! Чи є у неї край?
Зводилися вгору будівлі, ще чудовіші, ніж раніше. Білосніжні палаци несли на плечах колонад сферичні бані, і легкокрилі кораблі помчали в небо, і вже ступили Люди мiж планети, з'єдналися з далекими Братами. І заповіт Краси несли у Безмір не маючи у творчості спочинку…
Потворність скам'яніла. Блискучі шати в неї потемніли, розсіялися прахом разом з нею. І пил той зник у просторі широкім.
Краса блакитноока усміхнулась привітно руки підняла угору і в небо, ніби блискавка, полинула зливаючись із творчістю своєю…
Я кинувся.
Все зникло, мов мара…
На обрії вставало ясне сонце Троянди у саду пили росу ранкову. Летіли в небі бджоли золотаві, зачувши поклик Матерi-Краси…
Мені приснилось чи привиділось — не знаю…
