Голова йшла обертом, ніби я збирався за мить подивитися на місто з великої висоти.
Ця новина була варта того, щоб зустрітися з розлюченою пані Віташек.
***
Вийшовши з палацу при вулиці Траугутта — всупереч своїм звичаям — я замовив автон. Мені було треба швидко переговорити з Камілем Скриптором, можливо, кожна хвилина мала значення.
Я хотів його попередити. Щось йому загрожувало.
Поїздка на Ольташин, адже саме там жив письменник, мало тривати близько тридцяти хвилин. Помічник Мастіфа зв’язався з ним і наказав йому чекати мене під загрозою штрафу.
Коли транспортний засіб зашипів і рушив, я затонував його вікна. Не хотілося дивитися на місто під дощем, який раптово почався. Я вважав за краще зануритися в думки.
Я багато знав про Негритянського Ката. Його справжнє ім'я було Кевін Нкубе, а в актах він виступав під літерою "N". Багато років тому, будучи сімнадцятирічним учнем, під час уроку логотехніки він встромив ніж у серце свого друга Френка Чаковского. Так, це був той самий Кевін, який позначив початок і кінець моєї поліцейської кар'єри. Після вбивства районний суд, в якому тоді ще засідали люди, визнав хлопця, як я вже неодноразово писав, жертвою інтернет-маніпуляцій. Згодом Нкубе потрапив до виправної школи, а після відбуття покарання та багатьох вражаючих кримінальних подвигів опинився у щойно відкритій краківській в’язниці в районі Скавіна.
Це було все, що я знав про нього, тому що загальноєвропейське законодавство позбавило мене доступу до будь-якої подальшої інформації про Кевіна. У Берліні, столиці нашого федерального панства, був прийнятий закон, який заборонив розголошувати "делікатні дані", як їх називали. Ці заборони, зазвичай, включали етнічну приналежність, расу та сексуальну орієнтацію. Поліцейські та спецслужби, природно, отримували такі дані миттєво, але тільки якщо цього вимагало благо слідства і вони подавали відповідну заяву до державної Комісії з Протидії Дискримінації.
Тим часом я, все ще безкомпромісно полюючи на інтернет-демона, не міг послатися на будь-яке розслідування, оскільки справа про вбивство Френка Чаковского Кевіном Нкубе була вже давно завершена. Незважаючи на це, я звернувся до в’язниці на вулиці Лановій за інформацією про темношкірого в’язня, вважаючи, що розмови, які він вів у своїй камері – звісно, там усе записано – підкажуть якісь нові нитки у розслідуванні.
Однак тюремне начальство відмовило мені на підставі Загальноєвропейського акту про вразливі дані, а Мастіф і не подумав надсилати офіційний запит на Монтелупі щодо моєї справи. Він уже вважав, що це розслідування є доказом моєї одержимості і що я повинен сам звернутися до психіатра.
Аж до сьогоднішньої розмови з Віташеком я більше нічого не знав про Нкубе, крім того, що два роки тому він покінчив життя самогубством за ґратами, і інформація про його смерть, яку законодавець не вважає конфіденційною, одразу потрапила до бази даних поліції.
Все це виглядало похмуро і загадково. Так ось, за останні кілька років було вбито чотирьох досвідчених логомахів, а тридцять років тому було вбито логомаха
Певним також було, що всі жертви, включно з бідним Франеком Чаковським, намагалися виступати перед людьми з мінімальним використанням штучного інтелекту або зовсім без нього, тобто в так званій логомахії без ШІ. Однак, хоча четверо з них досягли успіху в цьому мистецтві, і можна висунути дуже хитку гіпотезу про те, що, можливо, вони образили могутнє лобі, яке підтримує просту логомахію за допомогою ШІ, вбивство старшокласника виглядало абсолютно ірраціональним.
– Тут занадто багато знаків запитання. – Так відреагував Каміль Скриптор, коли ми сіли за його кухонний стіл. – Якщо я правильно зрозумів ваш скорочений виклад, у нас така ситуація… – Він злегка посміхнувся. – Я нотував усе в голові, письменник повинен знаходити цікаві теми. Дозвольте мені намалювати це зараз...
І він це зробив, а потім вказав не дуже чистим нігтем на шаблон історії загадкових вбивств.