Я подивився на екранчик, на якому блимало сім смужок. Кожен з них символізував один із семи – загалом їх було двадцять – варшавських мостів. Я торкнувся першої смужки, яка потрапила під палець. Та спалахнула зеленим.
– Ви вибрали
Був час, коли автони у Варшаві розмовляли чоловічими та жіночими голосами – можна було вибирати між ними. Однак це змінилося після широко обговорюваної події. Кілька років тому відомий кінооглядач – не зовсім тверезий і винятково зацікавлений приємним і, на його думку, навіть спокусливим жіночим голосом диктора – відповів:
Він одразу отримав на фонокуляри попередження не вживати сексистських висловлювань, інакше його запросять на годинний тренінг з рівноправної мови.
Сміючись із цього анекдоту, який я почув від варшавського приятеля, я поїхав до Отвоцька глибокими каньйонами, якими були вулиці в центрі міста, облямовані з обох боків вражаючими хмарочосами.
Через деякий час міський пейзаж за вікном змінився. Стало затишніше.
Я опинився в престижних місцях у середмісті, де кілька старих, але чудово відреставрованих житлових кам'яниць злилися в архітектурні витвори мистецтва, часто звиваючись, як змії, або оздоблених блискучими скляними панелями, як дзеркала. Це були житлові комплекси, спроектовані найкращими архітекторами світу, зведені в кварталах, зруйнованих російськими снарядами під час останньої війни.
Минув час, і тепер я виявив, що їду повз передмістя, брудне й замальоване фарбою з балончиків, повне старих жінок, які тягнули за собою візки з покупками. На розі вулиць нерухомо стояли підлітки різних рас, їхні зіниці мчали кіберпростором, тоді як перед магазинами стояли білі чоловіки, зрууйновані алкоголем і наркотиками, їхні обличчя були здебільшого вкриті шрамами.
Один із таких, схожих один на одного чоловіків привітав мене в психіатричній лікарні в Отвоцьку. Коли мені повідомили, що я збираюся зайти на красиву, обсаджену соснами територію лікарні, він пообіцяв чекати мене біля входу й дотримав слова.
Доктор Мартинович був одягнений у шаровари та барвистий пуловер, який обтягував його трохи завеликий живіт. Так, він був схожий на згаданих раніше наркоманів, хіба що замість скарифікації у нього на щоках були таємничі татуювання – наче два сонця, що перетнулися блискавкою. Зелена гумка тримала його сивий кінський хвостик.
– Шимек Будзяк добре описав вас. – Густе, пожовкле від нікотину волосся його сивої бороди й вусів розрізала привітна усмішка.
Він простягнув мені руку. Я потиснув її.
Щоб бути допущеним перед очі цього психіатра, мені довелося докласти певних зусиль. Я звернувся по допомогу до мого знайомого поліцейського у відставці. Після кількох годин пошуків мій старий друг знайшов те, що ми в галузі називали "стежкою доступу" до доктора Мартиновича.
Він же познайомив мене в Інтернеті зі своїм другом Шимоном Будзяком, який давно співпрацював з психіатром на складній справі, і ці два пани сподобалися один одному. Поліцейський рекомендував мене лікареві як офіцера з Нижньої Сілезії, який збирає матеріали для складного неформального розслідування.
– Дякую, що прийняли мене, доктор.
Той зробив жест, ніби запрошуючи мене увійти.
– Чого тільки не зробиш для таких старих друзів, як Шимек Будзяк. Звіть мене Вінсент. А тебе як звуть?
– Марсель, – збрехав я за мить.
Не знаю, нащо я це зробив. Я міг назвати йому своє справжнє ім'я. Проте я все ще перебував у неприємних психічних зв’язках, які позбавляли мене почуття безпеки. Я грав приватного детектива, але насправді був старим поліцейським, який дотримувався процедури.
Мене дратувала необхідність підступно вибивати зізнання за допомогою брехні та обману. Я був традиціоналістом, який показував своє поліцейське посвідчення особі, яку допитували, і спостерігав, чи допитуваний говорить правду, чи він в'ється і б’ється під вогнем перехресного допиту.
І тут мені довелося прикидатися, бо я вже був пенсіонером, до того ж діяв не на своїй території!
Можливо, у цьому почутті невпевненості я втратив холоднокровність і назвав перше ім’я, яке спало на думку, бажаючи захистити свою справжню особистість?
Чого б ви не зробили для літератури? За всю цю брехню і обман мене чекала літературна практика у Майстра Скриптора!
Мартинович – як досвідчений дослідник людської психіки – одразу відчув у моєму голосі якусь фальшиву нотку.
Лікар вагався. Він склав руки на грудях, ще більше випнувши живіт. Більше він мене не запрошував.
Особливо болісно я це не відчував. Було тепло, за моїми оцінками, майже двадцять градусів. Сосни шуміли під легким вітром, і повітря було наповнене ледь помітним, ще літнім запахом живиці.
– Можемо поговорити і тут, — сказав я. – Але чи не зашкодить нам отой резервуар? Я не користуюся смартайами, лише традиційним фоном, а ти?