Згадайте інше тичинівське: «Ви знаєте, як липа шелестить у місячні сріблясті ночі?» – і ви зрозумієте, сподіваюся, в чому річ. А річ у тому, що знати, навіть не чути, а саме знати, пригадати, як шелестить липа – це природне людське почуття. Поет підіймає, підносить його до високого рівня, коли поезія виростає із найнепомітнішого на перший погляд процесу життя. Що таке шелест липи? Звичайний порух листя під впливом іншого руху – вітру, кажучи мовою фізиків. Місячні ночі, себто ночі повністю або переважно безхмарні (бо сріблясті), як правило, безвітряні. Отож шелест липи в такі ночі ледь чутний і порухи листя ледь помітні. Їх можна зауважити за особливого стану душі й особливого вслухання. Того стану, при якому виникає наступний заклик: «Піди, збуди, цілуй їй очі». Але це природний порух, це такий настрій, коли душа справді співає. Це людське в людині.
У випадку з аркодужним перевисанням до народів маємо справу із штучно спровокованою рефлексією, навіть не рефлексією, а її імітацією, яку прагнуть приховати, видаючи за бажання творити поетичне бачення із епітета, породженого лозунгом. Це, по суті, смерть людини, яка живе. Свідзінський порівнює в цьому другому вірші дерева в чужому дворі, де він живе в чужому домі, із в’язнями. Вони такі ж в’язні, як поет, замкнений простором нав’язаних йому уявлень. З тією різницею, що дерева ростуть природно, як їм і належить рости, хоча й нема під ними трави, а будинок, можна так зрозуміти, затуляє зорі. Будинок, в якому живе невільна людина, в котрої нема власного дому!
Але повернемось до першого цитованого вірша Свідзінського. Його печаль, як сніг на вітах, умирилася, як сніг на вітах, і осиплеться. Коло замкнеться, і в середині його буде чиста і прозора душа. А цю прозорість у свою чергу викристалізовують три неодіймані радості: самотність, труд, мовчання. Які це гіркі радості – самотність, труд і мовчання, поєднані в одне! Але вони й утворюють ту високість душі й духу, з якої народжується поет Свідзінський, незмірно великий і в той же час зовнішньо доступний. Як холодна тиша під надламаним місяцем.
І далі ми вже не питаємо, чому цей поет мовби не помічав тих ритуальних танців, нав’язаних суспільству в тридцяті роки, чому, пишучи для себе і для доньки, за його ж висловом, він писав так, що знаходив тоді і знаходить зараз відгук у наших душах, торкаючись насамперед їх найпотаємніших струн. Цінність буття будь-якої людини, як і цінність життя світунів, як він називає світлячків, дивовижних рослин – наголоватки, яка не буває божевільною, памолотка, повію, про яких більшість читачів довідується з цих поезій, хмар, які десь там, саме в його Україні називають памелами, набуває раптом конкретного і всеосяжного, а може, й неосяжного змісту. Воно цінне, як цінне людське життя само по собі, незалежно від того, чим людина займається, яке місце вона посідає. Так ми підходимо до того значення, якого набуває та непомітна, непоказна, а внутрішня духовність, яка й становить вищу сутність людини, якщо вона хоче почуватися людиною і єднає слово з душею, з внутрішнім “я”».
– Навіщо ви метали бісер перед свиньми? – прямо спитала Яніна, коли вже вони сиділи в кав’ярні навпроти філологічного корпусу (факультет мав свій корпус, правда, наполовину ще з одним факультетом, але чомусь будинок називався філологічним корпусом) і пили каву з коньяком.
– Он як? Цих милих, симпатичних дівчаток ви вважаєте свиньми?
Сильвестр вимовив ці слова гнівно, навіть різко, але очі його сміялися.
– Фе, як некультурно, – додав.
– Десь я чула вже ці слова, – сказала Яніна. – Здається, їх любила промовляти фрекен Бок.
– Знаю, це лаборантка на нашому факультеті, – цілком серйозно сказав він.
«От мені й стало добре, – подумала Яніна. – Добре, тільки дуже пізно. Дуже пізно й сумно. Немов серед пустелі, швидше на великому полі, кінець якого видніється десь далеко, а з того краю, з якого ти прямуєш, чути чийсь голос, до якого, ти знаєш, напевне, не повернешся».
– Я бачила, як вони слухали вас. Точніше – зовсім не слухали. Кожен робив, що хотів. Спершу декотрі озиралися на мене, а потім перестали. А під кінець…
«А під кінець лекції в аудиторії стояв справжнісінький гамір, крізь який мій бідолашний диктофон не міг навіть спіймати голос лектора», – мала б сказати вона.
– Одна дівчина точно слухала, крім вас, звичайно…
– Я прийшла спеціально…
