Він ставив Яніну навкарачки, під коліна підкладав дошку, на яку клав велику стару подушку і годинами дивився на її анус, доки не засинав або не починав гарячково класти мазки на полотно чи картон, пишучи, втім, щось звично-абстрактне. Яніна почувала пекучий сором лише на початку цього «художнього акту», як називав своє збоченське споглядання сам Михайло. Щоб переконати Яніну взяти участь в «художньому акті», Михайло прочитав довгу лекцію-прохання, в якій було все – від філософії дзен-буддизму, яку він дивним чином пристосовував до своєї «особливої еротичної філософії», до афоризмів Ніцше й еротичних гравюр Бердслі. Коли ж Яніна здалася, Михайло страшенно розчулився і разів п’ять повторив про вдячність цілого мистецького світу його любій дівчинці. Вже покинувши його, Яніна раптом збагнула, наскільки незахищеним і неприкаяним був цей самовпевнений (як їй здалося на початку) чоловік. Вона його кохала – самозабутньо, самозречено, аж до виконання всіх диких забаганок, не кажучи вже про прибирання в майстерні й приготування їжі – цілих чотири місяці. Потім ореол зник, як зникав до того й після того не раз, але вже над іншими її захопленнями. Її обслуговування цього неохайного буркотуна і збоченця стало здаватися огидним. А коли він попросив знову стати у звичну позу, Яніна відчула, як її занудило, вона вибігла із майстерні на захаращене подвір’я і виблювала. Коли ж витерлася, то зрозуміла, що в майстерню більше не повернеться. Хоча і в Михайла після неї була не одна муза-натурниця, яких він ставив у ту ж та інші пози, і в самої Яніни була не одна ще короткотривала закоханість. Але любов… любов… дивне слово… це й була любов?
Щодо її картин, то вона їх просто писала, коли щось накочувалось темне, як довга яма, в якій неможливо побачити дно, в яку боязно заглядати, хоч і треба. «Ангели, порятуйте мене», – не раз шептала вона, беручи до рук пензля або олівця. І ангели-янголи рятували, схожі один на одного, але в різних варіаціях поз серед різних квіткових композицій. Вони виражали, виражали, виражали… невже її саму… невже її страхи, схожі на чорного кота в темній кімнаті, за яким полюєш, якого не бачиш, але знаєш, що він є, до того ж розлючений на тебе персонально. І ти мусиш його вполювати, хоча чому мусиш?
Сильвестра Васильчука вона шукала, бо зрозуміла, особливо після тієї розмови з Ніною, що для цього реального, прагматичного життя, де виживають ті, хто виставляє життю свої рахунки і збирає з нього свої податки, він, як і вона сама, – виродок, аномалія, що він так само чужий і відчужений, незважаючи на звання кандидата наук і зовнішню пристосованість, що як вона в картинах, так і він у слові прагне заховатися, а отже і врятуватися, аби не бути цим життям поглинутий і виплюнутий, як останній і остаточний непотріб. І ось біда – зустрівшись, вона нічого не відчула до цього чоловіка. Вони розійшлися в часі? Чи справа не в цьому? Був якийсь чисто людський інтерес, але жодної краплини почуттів. Як і в нього до неї. Вона навіть подумала: а може, цей чоловік – замаскована жінка, гомік, трансвестит? Але ж ні, у нього була дружина, це вона знала, до того ж доволі фанаберна особа, що жила у дивному роздвоєному світі.
Найнеприйнятніше було те, що саме така жінка підходила Сильвестрові. Яніна нюхом відчула небезпеку. Відтепер вона стала свого роду приватним детективом, але який збирає дані для самої себе. Через кілька місяців вона знала про Ліду Васильчук (дівоче прізвище Ребеник) геть усе. Родичка Ліди, яку вона знайшла, розповіла навіть історію із загибеллю сестри-близнючки, наскільки знала її. Ця жінка, до речі, не була певна, хто насправді живе – Ліда чи Ліра?
Незабаром Яніна зрозуміла й інше – це минуле, темне й драматичне, насправді порятунок Ліди у житті реальному, до якого вона, на відміну від Сильвестра, швидше, не пристосовувалася (водночас ігноруючи його, як він), а боролася з цим життям, розмножувала в пам’яті спогади, які боліли їй і тішили самолюбство, вигадувала натомість ціле життя своїх уявних дочок.
Яніні захотілося ближче познайомитися, зійтися з Сильвестровою дружиною, підтримати її, що вона згодом і зробила.
«Лалала, – іронічно сказала собі Яніна, виплакавшись. – Казка померла, а я живу».
Наступного дня вона влаштувалася прибиральницею в приватну фірму. Допоміг той же художник Мирослав Чуйко, закоханий у неї останньою старечою любов’ю. А ще через п’ять років вона познайомилася з Лідою, котру покинув Сильвестр, і назвалася їй Янголицею.
Кілька разів після того вечора запитань вона брала до рук пензля, але тепер янголи й квіти викликали в неї дику незбагненну відразу. Зрештою, вона викинула пензлі.
