Сильвестр прокинувся від напівсну-напівмарення цього разу посеред ночі. Рана з лівого боку, обіч серця, яку він перев’язав сяк-так шматком, відірваним від сорочки, майже не боліла. Він підвівся і подибав до човна. Було зрозуміло, що спроба самогубства не вдалася. Очевидно, в останній момент (а може, й після того, як він натиснув на курок) рушниця зісковзнула, і куля пройшла мимо серця. Судячи з усього, не зачепила вона й легень.
Підвівшись на ноги, хитаючись, мов п’яний (скільки ж днів він не їв?), Сильвестр став шукати човна. Взагаліто човен мав бути десь поруч, але його не було. І Сильвестр пригадав, як вчорашній вечірній вітер відштовхнув човна від берега. Он він, здається, бовваніє посеред озера. Дивно, як, старий і дірявий, не затонув зовсім.
«Якщо так, то кепські мої справи», – подумав Сильвестр, і це було правдою. Він опустився на траву. В голові паморочилося, але тепер він знав, що це навіть не так наслідок поранення, як голоду. Скільки ж він не їв? Два, три дні? Зачерпнув пригорщею води, доніс важко, з майже неймовірним зусиллям (руки, які важкі руки!) і випив. Потім опустився на коліна і нагнувшись став хлебтати воду.
Коли вдовольнив спрагу, сів на прибережну траву і став міркувати, що ж діяти далі. Човен далеко, а плавати він не вміє. Спробувати перебрести відрізок між островом і протилежним берегом (материком, ха, сумно посміхнувся він)? Він ще трохи почекав, а коли почало ледь сіріти, скинув штани, за ними й плавки та сорочку й ступив у доволі холодну (градусів десять-дванадцять, не більше) воду. Тіло відразу вкрилося дрижаками, та він на це не зважив. Гірше було інше – озеро почало глибшати. Коли занурився майже по шию, збагнув – справи його не просто кепські, а геть катастрофічно погані. Добре, що хоч одяг лишив на острові. Відчуваючи, що от-от знову знепритомніє, побрів назад, на острів, що став, вочевидь, останнім пристанищем. Вже коли якось витерся хустиною, добутою з кишені штанів, і вдягнувся, став міркувати, що робити далі. Ніч зірна, міріади зір споглядають його, дивного, безглуздого самітника, котрий не зміг навіть до пуття звести рахунок з цим життям. Поквитатися, поставити останню крапку.
Ніч зоряна, отже, попереду погожий день, якщо зважити на те, що надворі червень, то день має бути теплим. Але як дістатися того берега? Відпочивальники, яких прийнято називати «дикими», на такі лісові озера приїжджають, коли вже добре прогріється вода, тобто не раніше початку липня. Чорниці починають збирати в другій половині червня. Отже, шанси, що хтось його помітить і порятує, мізерні. На острові, правда, живе кілька зайців, йому навіть марилася розмова з ними, якісь видіння, це він пригадує. Але як їх спіймати, якщо ні волосіні, ні якоїсь мотузки, нічого нема? Відламати гілку з якогось дерева чи найти засохлу і спробувати влучити? Зважаючи на слабкість його тіла, це буде зробити вкрай нелегко, а якщо відверто, то й неможливо. Та навіть якби він спіймав чи вбив хоча б одного зайчиська, то не стане ж їсти сирим, зі шкірою і шерстю – ні сірників, ні ножа у нього також нема.
Сонце викотилося з-за лісу, вже міцно трималося бездонно-синього (з відливом) неба. На таке небо довго не надивишся, аж очам робиться болісно. Ставало дедалі тепліше, навіть почало припікати. Сильвестр відчув – ще один день навряд чи витримає, ось-ось знову знепритомніє. Десь там, в гущавині острівного чи то гайка, чи ліска ховалися зайці. Одного разу виткнулася одна, друга, ба й третя мордочки і зникли. Бояться? Але ж він бачив їх поряд, зовсім поряд. Марення? Надто виразно все було.
– Їх звати Пінга і Понг, – сумовито всміхнувся Сильвестр. – Звідки ці імена? Ага, здається, китайська, чи яка там, назва бадмінтону. Або настільного тенісу? Два сірих пухнастих м’ячики у грі моєї уяви.
Він говорив уголос, все одно ніхто не почує. А багато дав би, щоб зайці також заговорили. Шкода, що не взяв на острів ні ручки, ні паперу – навіщо вони самогубцю?
Час поволі-поволеньки спливав. Сильвестр встиг розкаятися і засудити те, що намагався зробити. Спроба самогубства, як і спосіб його здійснення, тепер виглядали геть абсурдними. Водночас якийсь тоненький голосок твердив, що крізь це треба було пройти, обов’язко во пройти. Реалізувати цей сюжет. Сюжет? Чого?
«Що ж далі робити?» – спитав Сильвестр себе.
А може, й когось іншого спитав.
Відповідь була одна, його відповідь.
Чекати.
Чекати?
Чого?
Навіщо?
Він раптом подумав, що все його життя було, власне, чеканням. Чогось нездійсненного (це він добре розумів), але такого, що мусило прийти. Він мовби жив у казці. Казці, яка була всередині, у єстві його, але виривалася назовні. Він хотів її розповісти, але ніхто не хотів слухати. А коли він розповідав, то слова летіли кудись у далекий простір. Туди, де не було жодної людини.
Він прагнув самотності і втікав від неї. Але втікав у світ власних химер. Іноді намагався поділитися ними з іншими – Ніною, Яніною, ще кількома однокурсниками.
