Канае схопив рукою холодну клямку і, натиснувши на двері, опинився в напівтемній палаті. Навпроти крізь сіру завісу проникало тьмяне світло. У продовгастому вбогому приміщенні панувала моторошна тиша. Канае підійшов до вікна й відсунув завісу. Знадвору полилося тьмяне сяйво зимового ранку. Байдужий до зовнішнього краєвиду, Канае повернувся спиною до вікна. Ліворуч він побачив вставну шафу, праворуч - укриту плямами стіну, поряд з дверима - тумбочку, а коло підвіконня - крісло (на ньому Канае поклав свій портфель). Ліжка не було.
Невже він помилився кімнатою? Та ні, це була палата номер 6. Тільки от дивно: куди поділося ліжко? Невже його перенесли? Але ж куди і хто? Раптом Канае похолонув - у палаті без ліжка не було нічого людського.
Злякавшись, він метнувся до виходу. В коридорі переконався, що на табличці було написано: „Палата номер 6”. Дібравшись до кімнати медсестер, постукав у двері і, не чекаючи дозволу, зайшов усередину. Як і раніше, медсестри сиділи за столиком. Помітивши його, вони здивовано підвели голови.
- Ви мені показали палату номер 6? - допитувався він у жінки, що мала розумний вираз обличчя.
- А що таке?
- Значить, це таки палата номер 6? Але ж там нікого нема.
- Як це так - „нема”?
Здивована медсестра запитала в товаришки: „Хвора була в шостій палаті?” Та кивнула головою.
- Нікого нема. Навіть ліжка.
Медсестра встала і простягла руку до телефонної трубки на столику.
- Хвилинку. Я зараз розпитаю.
Канае нетерпляче міряв кроками кімнату. Медсестра розмовляла по телефону тихо, і він нічого не розумів. Тим більше, що найчастіше вона обходилася короткими відповідями. Поклавши нарешті трубку, медсестра підійшла до нього і сказала:
- Тепер усе ясно. Пробачте, я помилилася.
Канае мовчки дивився на жінку. В її очах проглядало співчуття, а не провина за погане виконання службових обов'язків.
- Їх обох привезли в нашу лікарню вчора зранку,- провадила вона далі.- Одна з них, незважаючи на зусилля лікарів, не прийшла до пам'яті, друга - на жаль, я не можу сказати котра, бо не знаю їхніх імен,- видно, трохи здоровіша, після промивання шлунку була поміщена в шосту палату. Сьогодні ми на роботі від шостої години, отож думали, що все лишилося по-старому - видно, з попередньої зміни нам забули сказати, що сталося. А насправді другій хворій пізно вночі раптом погіршало…
„Це неймовірно,- намагався подумки спростувати її слова Канае.- Щонайменше одна мала б жити. Адже в телеграмі було ясно написано. А щоб обидві загинули…”
Медсестра дивилась на Канае пильно, немов чекаючи від нього відповіді. Він опам'ятався й почув, як вона запитала:
- Повести вас туди?
Канае безсила кивнув. Жінка швидко про щось домовилася з колегою й попрямувала до дверей, а він, мов сновида, подався за нею.
Сходами вона спускалася безшумно в легкому спортивному взутті, а він, згорблений, засунувши руки в кишені пальта, рипів черевиками. Проходячи повз лавки в холодній чекальні, а далі напівтемним коридором, Канае не спускав очей з білого халата медсестри. Той коридор був такий же довгий, як і вві сні. „Та якби це був тільки сон…” - мимоволі зітхнув він.
- Ось тут,- обернувшись до нього, сказала медсестра.
Вона стояла перед дверима в кінці коридору. Щоб дізнатися, що за ними, чекати було недоречно.
Медсестра зникла в дверях, і Канае поспішив за нею. Всередині було темнувато. Він боязко ступив один крок і став як укопаний.
- Я запалю світло.
Здається, медсестра шукала на стіні вимикача - її силует виднів у кволому сяйві, що лилося крізь два завішені віконні прямокутники. Раптом клацнув вимикач, і під стелею спалахнула лампочка.
Ця палата була разів у три просторіша за попередню. Увагу Канае привернули два залізні ліжка, заслані білими покривалами, з узголів'ям до лівої стіни. У ногах стояв столик, теж укритий білою тканиною. Канае помітив на ньому вазон без квітів і курильницю.
Медсестра підійшла до вікон і відсунула завісу. Від металічного тріску він аж здригнувся. В палаті посвітлішало - каламутне сяйво знадвору наче боролося із промінням електричної лампочки. Тепер білизна ліжок проглядала ще ясніше.
- Будь ласка, підходьте.
Жінка зупинилася перед столиком, схожим на олтар, і вийняла з коробки кадильну паличку. Раптом Канае збагнув, що саме запах цих паличок ударив йому в ніс ще на порозі. І водночас, немов підштовхуваний чимось невидимим, він зрушив з місця. Пройшов до найближчого ліжка повз медсестру, що черкала сірника, і зупинився. Відчуваючи, як тремтять ноги, легенько відгорнув біле покривало.
З-під нього показалося обличчя Аяко Аймі. Спокійне, із заплющеними очима, як у сонної людини. Його свіжий колір породжував сумніви: а чи справді вона мертва? На щоках було видно залишки пудри, а на губах - сліди помади. Здавалось, от зараз Аяко прокинеться і скаже: „Як вам не соромно придивлятися до обличчя сплячої людини!”
- Це вона спочатку оклигала, а вночі померла…
Канае обернувся на голос і машинально кивнув головою. „Невже її справді не стало?”
- Скажіть, будь ласка, як її звати?
