Канае натиснув на двері й зайшов усередину. В палаті було світліше, ніж перед тим. У ранковому світлі, що сочилося крізь завісу, вікна і стіни справляли гнітюче враження. Звідкись чулося тихе шипіння - мабуть, запрацювало парове опалення. Здавалось, це задихається в передсмертній агонії людина.
Погляд Канае впав на сонну дівчину. І саме в цю мить Аяко закліпала повіками й напіввідкрила очі. Спочатку її очі блукали в просторі, а потім, коли ширше розплющились, наче після, деяких вагань, зачепилися за Канае. Аяко втупилась у нього, і в її зіницях заблищало світло.
- Ой…- простогнала вона.
- Аяко-сан, ви впізнали мене? Це я.
Аяко мимоволі скривила губи.
- Де я?..
- Радійте, ви врятовані.
- Де я?..- повторила вона. Її очі спалахнули, і в ту ж мить вона спробувала підвестися. Канае поспішив її зупинити, бо вона не мала сили навіть для того, щоб сидіти. Її голова відразу впала на подушку.
- А що з Мотоко-сан?
Вона жалісливо дивилась на нього. По її стривожених очах було видно, що вона про все здогадується, але боїться почути ясну відповідь. Канае вагався, але збрехати, обманути її не міг. Правда одна, і він прийшов сюди для того, щоб її відкрити. Та не встиг він відповісти, як дівчина слабким, хриплим голосом знову спитала:
- Сома-сан, скажіть, Мотоко-сан померла? Її не вдалося урятувати?
Канае кивнув. Йому нічого не залишилося, як сказати правду.
- Так, її не вдалося врятувати. Бо вона вже давно слабувала.
Та річ не в тому, слабувала Мотоко чи ні, а в іншому: що її не стало, а Аяко живе. І для нього, і для неї цей факт набрав особливої ваги. Аяко тяжко зітхнула, очі потьмяніли, як зимовий ранок надворі.
- Мотоко-сан померла, коли я спала?
- Так.
- Коли саме?
- Не знаю. Я щойно сюди приїхав,
Аяко взяла себе в руки й силувано всміхнулася.
- Пробачте, а де я?
- В передмісті Хіросіми. В лікарні Фуцукаматі…
- Який сьогодні день?
- Неділя, двадцять четверте січня, Ще тільки розвиднюється.
- Невже минуло стільки часу? Ми проковтнули таблетки в п'ятницю ввечері. Здається, наче це було вчора.
Канае кивнув.
- Сома-сан, ви навмисне приїхали?
- Не те щоб навмисне… Зрештою, що ж тут дивного? - відповів Канае сердито, щоб, як йому здавалося, розворушити Аяко, хоча знав, що така розмова недоречна. „Чому я не кричу: „Аяко-сан, який я радий, що ти жива!” Чому не обіймаю її й не кажу: „Я примчав, щоб тебе побачити”? Мабуть, винна в цьому моя несміливість”,- думав він. Ні, не в тому причина. Очевидно, образ іншої дівчини йому заважав. Канае відчував, що й Аяко думає про неї.
- Аяко-сан, покликати медсестру?
- Навіщо?
- Просто так… Адже ви пробудилися.
- Ви не могли б відсунути завісу? Тут темно і страшно.
Він пройшов повз ліжко до вікна й виконав її прохання. У палату полилося тьмаве світло. Крізь шибки було видно на небі сірі хмари. Сніг начебто перестав. Канае глянув униз - сніг лежав у внутрішньому садку й висів білими, як вата, шапками на деревах. Ніде не було ні душі. Тільки з котельні навпроти виривався дим і доносилося шипіння пари. Іноді гупали об землю грудки снігу.
- Аяко-сан, ви, мабуть, не знаєте, що вчора випав сніг. Він ще й досі лежить,- обернувшись до дівчини, сказав Канае з надією, що їй на душі посвітлішає.
- Сніг?.. Та невже?..
У голосі Аяко зовсім не відчувалося радості, яку мала б викликати така новина. Ледь-ледь підвівши голову, вона дивилася на нього недовірливо, ніби нічого не розуміла.
- Таксист казав мені, що сніг у Хіросімі - велика радість.
Голова Аяко впала на подушку. Канае підійшов до неї, поправив покривало.
- Значить, це таки правда? - прошепотіла вона наче сама до себе.
- Що?..
- Це неймовірно…
Погляд Аяко, як і раніше, блукав по стелі.
- Що таке?..- підвищивши голос, запитав стривожений Канае.
- Мотоко-сан теж про це говорила,- глянувши на нього, тихо сказала Аяко.
- Коли?
- Того вечора. На веранді готелю. Дивлячись надвір, цілком серйозно сказала, що йде сніг. Та насправді його не було.
- Так, не було. Він почав іти лише вчора пополудні.
- Але ж Мотоко-сан бачила його…
- Може, це була галюцинація?
- Мабуть, вона збожеволіла,- прошепотіла Аяко й заплющила втомлені очі. Її слова відлунювали в його душі незвичайною тривогою.
- Аяко-сан, ви гадаєте, що вона… збожеволіла?
Дівчина знову відкрила очі і глянула на Канае.
- Мабуть.
- А чого ж тоді вам захотілося вкоротити собі віку разом з нею?
- Справді, чому? Я подумала, що, може, Мотоко-сан збожеволіла, тільки після того, як проковтнула таблетки. Зрештою, це вже не мало значення.
- Я не розумію вашого вчинку.- В його очах був подив. Аяко начебто ледь-ледь зашарілася. Канае чекав її відповіді, наче сподівався, що вона заговорить про його вину. Однак Аяко вела далі розповідь про старшу подругу:
