Мабуть, Токіко невдоволено скривилася, та я заплющую очі й натягую на себе ковдру. Сьогодні субота? Значить, приспіла нагода; досить, маю всього по саму зав'язку. Сьогодні двадцять третє, а зарплата в Токіко - двадцять п'ятого; але, мабуть, так буде краще, я не люблю доводити справу до скандалу, завжди залишаю своїм подругам надію, нехай вона їм хоч уві сні привидиться, нехай з жалем згадують найдорожче, коли його втратять, коли навіть не пам'ятатимуть, чим дорожили, і нехай зостаються наодинці з прекрасними спогадами. Та, власне, що жінкам найдорожче? І чи є воно в них? Може, є, а може, й нема; в одних є, в інших нема. Що ж до чоловіків, то в них, навіть у мене й таких, як я, воно таки є, тільки, приміром, я не збагну, що воно таке, а тому снів не бачу й не зостаюся наодинці з прекрасними спогадами; однак залишати по собі приємну згадку в чужій душі - більшої радості для мене немає: цікаво, як у театрі, цікаво, коли ніхто не здогадується, що я водно час і постановник, і виконавець головної ролі; глядачів нема, ну й не треба, обійдуся; я майстерно виконую роль у власній п'єсі, а мої партнерки зовсім не знають сценарію, навіть не підозрюють, коли підніметься й коли опуститься завіса, та й, зрештою, я вимагаю від них небагато: нехай тільки грають свою роль. Їм здається, що театральна вистава триває, а головний герой, тобто я, тільки на годинку за йшов за лаштунки, щоб перепочити, але знову з'явиться сцені; їм завжди так здається; здається, що я зник лише на короткий час - на один день, тиждень чи місяць, та невдовзі вони, може, помічають, що той чоловік, тобто я, насправді не такий благородний, як їм здавалося; ні, я не пригадую, щоб я хоч раз називав себе благородним; я тільки справно грав свою роль - то честолюбного невдахи, то слинявої інтелігента, то ласого до жінок баламута, то полохливого альфонса, то ледачого нахлібника, та вони, певно, не помічали, що за кожним моїм жестом, за кожним словом ховалося ще одне моє „я” ; вони, мабуть, не підозрювали, що саме воно іноді нашорошувало вуха, ніби прислухаючись до ходи, яка віддалялася; річ не в тому, розумні вони чи дурні, просто жінки сліпі, не помічають у чоловіків найголовнішого, а ті платять їм тією ж монетою, словом, чоловіки й жінки чудово доповнюють одне одного - взявшись за руки, ідуть, щоб упасти з кручі в річку; ось чому я відпускаю руку одної жінки й хапаюсь за руку іншої; жінки мене ніколи не вели, це я їх завжди вів, вони ніколи не знали, куди я йду, та й не прагнули взнати; словом, людина створена таким чином, що невідомо звідки й куди йде. З дна моїх спогадів, наче крізь туман, пробивається один: мати тягне мене за руку польовою дорогою. За кожним повівом вітру здіймалася хмара куряви, іноді повз нас проїжджали велосипеди й вози; поля обабіч дороги, засіяні китайським астрагалом, скидалися на клітини шахівниці: я втомився й раз по раз присідав навпочіпки, а тим часом ясно-рожевий цвіт астрагала розплився в суцільну пляму, втратили свої обриси і квітки кульбаби узбіччі - я плакав, а мати пригортала мене до себе, її напружений, уривчастий голос викликав у мене страх, чогось боялась і мати, бо разу раз казала: ходімо звідси якомога швидше! Власне, куди ми йшли? Не знаю. Плакала тоді й мати: я пригадую, як мені на шию скапувало щось холодне і стікало по щоці; бувало також, що я занурював голову в материні груди і в теплій темряві нюхав їхній запах. Мати весь час тремтіла, і разом з тим тремтінням мені, малому, безневинному, передавалося переконання, що треба кудись тікати, тікати якомога швидше. Той самий страх гнав мене й матір в одному напрямку і робив нас нерозлучними: не розмикаючи рук, сліпці вибивалися з сил, намагаючись за всяку ціну втекти, байдуже куди - до світла чи в темряву. Від чого ми втікали? Я жив тим, що завжди від чогось утікав і, треба сказати, жив досить цікаво.
Знову чути, як гугнить Токіко. Певно, вже поснідала. Приємно пахне підсмаженим хлібом і кавою. Та я все одно з головою вкрився ковдрою і дожидаю, поки Токіко вийде з дому. Що мені до тих прекрасних спогадів, які б залишилися в Токіко, коли б я хоч цього разу поснідав з нею? Така сентиментальність мені чужа, але я не маю нічого проти того, щоб розставання набирало вигляду врочистої церемонії, як у випадку з Місао. А треба сказати, зроблено було тоді пречудово: Місао й далі вірила, що веде мене за ручку, і не помічала, що все це я підстроїв, а тому щодо мене…
- Ви спите? Ну то я йду.
…Щодо мене, то виходить так, що я кінець кінцем залишаю по собі чудові спогади. І так завжди-завжди…
- Ви…
