І я тікав разом з нею, та від чого - не знаю. Хіба є щось краще, ніж спати під теплою ковдрою? Надокучливої жінки поруч нема, не треба грати фальшивої ролі та брехати. Хочу спати - сплю, хочу про щось думати - думаю, маю вдосталь часу на такий простий і дешевий відпочинок і насолоду. Я вважаю цю мить глибокого сну за райське блаженство, а тому вона триває для мене довше за все на світі. Здається, той священик казав, що в пеклі людина карається сім тисяч пекельних років, а час тече дуже повільно: одна доба на другому небі рівнозначна ста земним рокам, а тисяча його років - одній добі в пеклі. Звичайно, мені, малому (я ще до школи не ходив), усе це було незрозуміле, та коли я підріс і зацікавився множенням, то прикинув, що один рік у пеклі відповідає триста шістдесят п'ятьом тисячам, а тисяча - триста шістдесят п'ятьом мільйонам років на другому небі, і, пам'ятаю, мене вразило те, що в перерахунку на земний час це дає астрономічну цифру з багатьма нулями. А коли згадати, що на третьому, четвертому і п'ятому небі час біжить ще швидше, то муки пекельні виявляються ще довшими, і протягом того майже безмежного часу грішника печуть і смажать, ріжуть і шматують. Ясна річ, саме поняття часу втрачає тоді будь-який сенс, бо мільйони років схожі на один день: кожна теперішня мить нічим не різниться від минулої і майбутньої, а отже, рівнозначна всьому часові. Може, про це й не варто говорити, але я вважаю, що того безмежного часу нема чого боятися, бо кожна мить його заповнена виснажливою працею і саме на цьому зосереджена вся наша свідомість, так що нема коли й думати про те, що буде завтра чи післязавтра. І взагалі, мабуть, нудно сидіти в раю на квітці лотоса і щодня слухати солодке щебетання калавінки[20]. В усякому разі, про пекло і рай ми судимо на підставі нашого земного досвіду, а тому звідки ми можемо знати, як там час біжить?
Зрештою, мені байдуже, існує пекло чи ні. Якщо ж за гріхи мені судилося туди потрапити, то що ж, нехай так і буде. Правда, я не впевнений, що такі, як я, обов'язково приречені на пекельні муки, бо, хоч це й здається парадоксальним, хіба не можна мене назвати чоловіком, що ніс добро жінкам? Коли я зникну, Токіко напевне лютуватиме. Але ні, цього не буде, я залишу їй листа, і коли вона повернеться, то замість мене побачить його. Цікаво, що вона думатиме, коли прочитає того листа? Невже подумає „От негідник! Так одурив!” А може, стиснувши його тремтячою рукою, зойкне з моїм іменем на устах і заридає? Ось як я напишу: „Токі-тян, я щодня думав, як би тобі все пояснити, та не посмів сказати тобі віч-на-віч, а тому вирішив написати…” Ні, така передмова зайва, треба все викласти прямо, ну хоч би так: „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи - я обманював тебе, коли вдавав, що ходжу в контору, і казав, що я у відрядженні або що в мене короткочасна відпустка. Мені соромно за той обман, але не питай, чого мене звільнили. Я міг би виправдовуватися та не варто - це нічого не дасть. Словом, я мимоволі вплутався в боротьбу між двома фракціями нашої фірмі й опинився серед переможених…” Теж невдало, треба скоротити і тоді, може, вдасться витиснути з Токіко сльозу. „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи, для цього були різні причини. Життя з тобою дало мені багато радості, але тепер я мушу пересидіти десь у глушині, тож нікому не признавайся, що я тут жив, а коли раптом у фірмі щось рознюхають і хтось питатиме про мене, то кажи: „Я його не знаю”. Можливо, ти звинуватиш мене в нещирості за таке раптове зникнення, та знай, що я не хочу завдавати тобі зайвого клопоту, а звірятися тобі в усьому - цього мені не дозволяє чоловіча гордість. І все-таки я тобі…” Мабуть, не варто писати, що я їй чимось зобов'язаний. Досить буде натякнути, що, мовляв, я допустився розтрати грошей на роботі і боюся, щоб мене не арештували, а тому вирішив переховуватися. Може, Токіко вистачить розуму, щоб зметикувати, що до чого. „Твоїх заощаджень не стало і вже давно мене - як би це краще сказати? -обсіли гіркі думи”. Ні, можна обійтися без такого липового пояснення. Найкраще - це говорити якомога простіше, реченнями, які б'ють просто в ціль. „Я нікчемна людина, і ти, Токіко-тян, може, так і думала про мене, але і в такої людини є совість”. Що, совість? Здається, я трохи перегнув. „Але ж і в нікчемної людини є…” Власне, що в неї є? Як казати правду, в мене є лише розрахунок. Нема ні честі, ні совісті, ні співчуття, а про любов і мови не може бути. Я таки нікчемна людина, але ж і ти, Токіко, не краща за мене: тебе дурили, виманювали в тебе гроші, розповідали тобі всілякі байки, а ти мала їх за правду і не здогадалася, що все це мої вигадки… Дурненька! „Колись ти, може, зрозумієш, як мені було тяжко і що я жив лише завдяки твоїй підтримці, твоїй любові. Жаль тільки, що все швидко минулося. Одного я не міг витримати: що звалив на тебе такий важкий тягар”. Стривай, куди це мене заносить? Таж це не має ніякого відношення до Токіко, а скоріше стосується Місао або Савако.
