Цікаво, чи все на світі має кінець? Навіть час перебування у пеклі, що вимірюється астрономічними цифрами, начебто не безмежний. Усі люди вмирають - це зрозуміло, але чи можна сказати, що поки ми живемо, якась річ зникає безслідно? Минуле не повернеться так само, як я до Місао, Савако, а від сьогодні й до Токіко, але чи можу я легковажно заявити, що все на цьому закінчилося? Моєї матері давно нема на цьому світі, та чи маю я право сказати, що вона для мене перестала існувати? Що Аа-тян дивилася на мене з-під павлонії - це вже належить минулому. Вона покинула мене - сталося й таке. Та чи справді все це не залишило по собі жодного сліду? Навіть якби мені й не судилося побачити її вдруге, все одно її силует в ореолі світла на ґанку ніколи не зітреться з моєї пам'яті. Мабуть, ніщо в людському житті не пропадає, а то виринає, то пірнає в стрімкому потоці часу.
Та годі сушити собі голову такими дрібницями, бо пора вже вставати і збиратися в дорогу. Токіко сказала, що сьогодні субота, а, значить, банк відкритий тільки до полудня - і туди треба встигнути. Ладнатися мені в дорогу не довго, бо, крім грошей, чогось цінного в мене нема. Живу я невибагливо, аби лиш здоров'я було. „Приходьте будь-коли, я готова вас прийняти” ,- сказала Юкіе. Я схожий на жениха без гроша в кишені, та мені це до душі. Я вилітаю звідси голісінький, як цикада з кокона. Токіко, я довго жив на твоєму хлібі, але ти не дивуйся, що мене нема, не зчиняй шуму, не плач, таке життя. Блукаємо в темряві, не знаючи, де зло, а де добро. Сподіваюсь, ти скоро знайдеш собі чудову пару і викинеш мене з голови.
В о н о завжди важило на мене. Як тільки я на мить розслаблялася, в о н о добувалося з глибин мого єства і ставало до невпізнання схожим на мене. Та хіба я могла й о м у опиратися, кажучи вголос, що в о н о мені осоружне? Якби в о н о з'явилося ззовні, то я напевно щось придумала б. Якби й о г о було видно або чути. А то ж в о н о вихлюпнулося непомітно зсередини - так само невблаганно, як після заходу сонця настає ніч, як од вітру шелестить листя на деревах, а все навколо біліє, коли падає сніг. Я нічого не помічала, коли раптом у моїй душі заходило сонце, знімався вітер і починав сипати сніг. Я сама ставала непроглядною ніччю. І саме тоді воно схопило мене у свої лабети.
Я перетворилась на н ь о г о, певно, тоді, коли праворуч від себе побачила згорблену постать заплаканої Ая-тян, а в дзеркалі - свій холодний, байдужий погляд. Та ні, я не бачила в дзеркалі одночасно заплаканої Ая-тян і себе, а лише своє зображення, що дивиться на Ая-тян і на мене. Переді мною було ще одне, інше, моє „я”. З глибин душі на обличчя тої жінки щось проступило, і вона обернулась у зовсім іншу, ніж була дотепер. Вона дивилася темними очима, в яких шелестіло листя від вітру і починав сипатися білий сніг, дивилася з дзеркала і на мене, і на нещасну Ая-тян. Та чи бачила вона бодай що-небудь? Вона дивилася, як Ая-тян плаче з властивим молодості (або загалом живій істоті) розпачем, із задзеркалля так, наче людське страждання застигло на тій мертвій скляній поверхні, та чи вона щось бачила? А може, перед її зором відкривалося щось інше? „Чого ти плачеш?” - запитала я Ая-тян.
