Хоча це слово було вимовлене з такою мукою, що, здавалось, у ньому вмістилися б усі людські надії, якби зникли всі інші слова (а хіба таке страхіття могло не торкнутися їх?), вона тільки хитнула головою й оглянулась на цей вогненний краєвид, заповнений людськими подобами, бо знала: того, що просила дівчинка, ніде не було. „Пробач, але води тут нема. Може, десь вона й є, але… Та я таки піду пошукаю”. Хто зна, сказала вона так уголос чи тільки подумала, ворухнувши губами? Дівчинка ще міцніше притиснулась до неї. Вона навіть не була певна, чи це справді була дівчинка, чи ні. На її голові, наче наголо вибритій, не було й волосинки, обличчя розпухло так, що на ньому не можна було розрізнити ні очей, ні рота. З-під полущеної, тонкої, як папір, шкіри, виступало м'ясо. А проте ця дівчинка здавалася їй миловидою, як лялечка. Бо не була ні мертвим предметом, ні іграшкою, а живою істотою. Бо, відчуваючи, що сама залишилася жива, вона стискала своїми затерплими руками таке ж саме живе створіння. Навколо простягалася сіра земля, завалена уламками стін, обгорілими телеграфними стовпами, деревами та розбитими автомашинами. Крізь той каламутний світ чи то йшли, чи то повзли людські подоби - хто обдертий, хто напівголий з обсмаленою шкірою. Вони кричали нелюдськими голосами, стогнали і безперестанку чогось чи когось шукали очима, не схожими на очі. Чого й кого вони шукали? Може, рідних або коханих? На землі то тут, то там лежали мертві істоти - собаки, коні, люди. Як і купи теплого попелу, вони вже не могли нічого розповісти. Вона йшла, наче уві сні, крізь той світ, безгучно стогнучи. Їй здавалося, що й сама вона обернулася на купку попелу та злилася з навколишнім краєвидом, і тільки відчуття ваги дитячого тіла повернуло її до свідомості.
- Води…- простогнала дівчинка…
