- Це що, примха? - спитала Мотоко й повернулася до мольберта. Вважаючи, що заглядати на розпочату картину нечемно, Канае підійшов до вікна й подивився надвір.
Він приходив до Мотоко Моегі з пропозицією щодо художнього оформлення книжки у понеділок, тобто кілька днів тому. А те, що й сьогодні посмів навідатися, означало: Сімма таки добре муштрував редакторів. Та, здається, до цього домішувалося підсвідоме зацікавлення як художницею, що сухо відкинула пропозицію видавництва, так і її подругою Аяко Аймі. На ґанку він повідомив господиню про мету свого приходу, і хоча та гукнула: „Мотоко-сан! До вас гість! Той, що недавно заходив! Сома-сан!” - і у відповідь почулося: „Просіть!” - йому уявлялося, що він застав обох подруг, а тому, піднявшись на другий поверх і побачивши в майстерні лише Мотоко, трохи розчарувався. Художниця говорила з ним, але пензля з рук не випускала, тож розгубленому гостеві не залишалося нічого іншого, як підійти до вікна й виглянути надвір.
Сад тонув у теплому промінні післяобіднього сонця, у вікно завівав свіжий легіт.
- Пахне весною,- не обертаючись, проказав Канае.
- Можливо. Та мені байдуже, яка погода.
- А хіба для малювання вам не треба сонячного світла? - повернувшись обличчям до Мотоко, запитав гість.
- Це імпресіоністи без нього не обходяться. А я волію працювати при запнутих вікнах та електричному світлі. Я б навіть сказала, що намальоване в темряві в мене виходить кращим.
- Отже, всі ваші картини - плід уяви?
- Майже всі. А що ви скажете про себе?
Раптове питання збентежило Канае. Він мало не відповів, що картин не пише, але потім збагнув, що Мотоко натякає на роман. І його втішило, що вона пам'ятає розмові про його заповітну мрію.
- Ви маєте на увазі роман?
- Звичайно.
- Напевне, він теж буде плодом уяви. Бо я не збираюся писати в стилі „сісьосецу” - роману про себе. Однак я ще нічого не написав, у мене є тільки план.
- А коли ж почнете?
- Ще задум не визрів.
- Он що.
Мотоко знову примовкла, а Канае виглянув надвір. „Якщо це правда, що Аяко от-от прийде, то звідси я найшвидше її побачу” ,- думав він.
- А що значить: „Задум не визрів?” Невже ви не можете починати, коли маєте під руками добрий матеріал?
- Цього не досить. Я повинен ясно уявляти, собі, що хочу написати, яка основна тема мого твору. Здається, я вже намацав її, але не знаю, як конкретно її втілити. Вона має умоглядний характер і тому мені невтямки, як до неї підступитися. Поки я не зрушив з місця, все переді мною - наче в тумані. А щоб запустити машину в рух, потрібен ключ запалювання, тобто в моєму випадку - сюжет, задум. Та от біда, я ніяк не можу знайти того ключа.
- Видно, це непросто. То, може, краще починати писати, і тоді все з'ясується?
- Е ні, так не піде. Це, можливо, в живописі форма визріває у процесі малювання, а от щоб писати роман потрібно конкретно уявляти зображуване. І тому так, як ви пропонуєте, нічого не напишеш, тим більше роману. Все це непросто робиться. А ви як гадаєте?
Канае стояв спиною до вікна, зіпершись ліктями об підвіконня. Мотоко дивилася на нього, тримаючи в лівій руці палітру, а в правій - довгий пензель.
- Сідайте он на той стілець.
- Та я можу й постояти.
- Будьте як удома. Я теж присяду.
Канае підсунув до вікна старенький стілець, бо сподівався побачити звідси, як іде вулицею Аяко. Однак розмовляти з Мотоко й водночас дивитися надвір було неможливо. Поклавши палітру на стіл, а пензель усе ще тримаючи в руці, художниця сіла на низенький табурет і заклала ногу на ногу.
- У вас є що закурити?
Канае простяг їй пачку цигарок. Вона не ворушилася, коли він, нахилившись, підніс їй запаленого сірника, й очима показала на білу череп'яну мисочку - мовляв, туди киньте недопалок.
- А хіба не в цій мисочці ви розчиняєте фарби?
- Байдуже. Я її по-різному використовую. Ая-тян завжди сварить мене за це.
Все ще не випускаючи пензля з правої руки, а між пальцями лівої затиснувши цигарку, Мотоко усміхнулася на диво приязно й пустотливо.
- Отже, ви ледачі?
- Страшно. Мої цигарки в тій кімнаті, тому я у вас виканючувала. Будь ласка, підсуньтеся ближче.
Канае підтяг стільця ближче до Мотоко, і йому відкрилося полотно розпочатої картини. На темно-попелястому заґрунтованому тлі проступали легкі жовті лінії малюнку, що подекуди тонули під мазками темно-зеленої фарби. Було неясно, що збирається малювати Мотоко.
- У цьому начерку є якийсь задум?
Художниця мимоволі кинула очима на полотно.
- Звичайно, є.
- А ви можете сказати, який? Мабуть, це наївне питання, але я не розумію, що зображає ця картина.
Мотоко знову ледь-ледь усміхнулась і, роздушуючи недопалок, відповіла:
- Ну й добре, якщо в ній до самого завершення буде щось незрозуміле. Зате в моїй голові все ясно. А чи можна сказати те саме про роман?
- Та годі про нього. Я ще нічого не написав. Моегі-сан, ви малюєте без моделі? Тож і „Острів” і „Міський краєвид”, що я бачив на виставці, не списані з натури?
- Ні. Але ескізи я іноді роблю на природі, та коли хочу, можу творити цілком реалістичні речі… Між іншим, обкладинку ви хотіли б бачити виконаною саме в такій манері?
