- Навпаки, я б волів щось символічне. Коли я побачив ваші картини на виставці, то подумав: це якраз те, що треба.
- Знаєте, я не можу похвалитися, що мені вдаються реалістичні картини.
У цих словах учувався жаль, і Канае мимохіть засміявся.
- Минулого разу, коли вас не було, онук господині показав мені альбом з малюнками. Цілий зоопарк. Хіба це не чудова робота?
- А-а, ви про альбом Ген-тяна? Але ж зображене там - це не звичайний реалізм. Я працюю в жіночій школі й мушу навчати дітей малювати по-реалістичному. Мені це важко.
- Певно, тому, що реальність - це не тільки те, що лежить на поверхні. Ваш „Острів” - шедевр. Мені здається, це найповніший узагальнений образ усіх можливих реальних островів, доведений до абстрактного поняття…
- Я вас не розумію. Що ви маєте на увазі?
Канае загасив цигарку й на хвилину задумався.
- Як би вам сказати… Я вбачаю в ньому не звичайний острів, а прабатьківщину, якої побоювалася і до якої прагла первісна людина. Мабуть, ви знаєте, що в японських міфах згадується Країна Вічності. Згідно з гіпотезою Сінобу Орікуті[23], уявлення про неї запозичили з легенди про Нірайкай, відомої на островах Рюкю. Нірайкай - це острів богів і водночас пристановище мертвих. На цій прабатьківщині людина народилася і туди, в Країну Предків, згодом повертається. Я про це не думав, коли розглядав вашу картину. Тоді мені пригадався Беклін. І тільки пізніше я помітив у ній щось суто японське, а згодом - щось загальнолюдське, екзистенціальне.
- А хто такий Беклін? - запитала Мотоко, все ще тримаючи в правій руці пензель - як зброю для оборони.
- Беклін - це художник, який малював на містичні теми в реалістичній манері. Не дуже славетний. Активно працював у Німеччині та Швейцарії у другій половині дев'ятнадцятого століття. Я можу показати вам літографії його картин, якщо захочете. Одна з них, „Острів мертвих”, нагадує вашу.
- А я й не знала.
- Невже? Композиція схожа, а манера виконання інша. Вона настільки реалістична, що навіть тінь на воді ніби справжня. На ній зображено постаті мертвих у білому на човні, що наближається до сходів на острові. Ваша ж картина похмура, зловісна. Отже, їх об'єднує лише міфічний елемент. Узагалі я вважаю, що споконвічний страх людини перед смертю і потяг до неї ще й у сучасну епоху живе у вигляді міфу.
- Сома-сан, ви якось надто складно міркуєте.- Мотоко врешті поклала пензель на стіл і попросила ще одну цигарку, а потім, задоволено випускаючи струмок диму, сказала: - Спасибі вам за інтерес до мене, але я так не думала коли малювала ту картину.
- Вважайте, що цим я роблю собі рекламу великого знавця вашої творчості,- сказав Канае і, посмоктуючи цигарку, засміявся.
- Великого знавця? Звичайно, порівняння з видатним художником для мене честь, але я дала вияв чомусь, що мітиться в моїй душі. А чому - ви, мабуть, не здогадуєтеся…
- Ні,- здався Канае. Він не мав охоти входити в суперечку; досить того, що зумів виказати своє зацікавлення художницею.
Якийсь час Мотоко курила мовчки, а потім коротко призналася:
- Я теж не знаю, чому.- Канае засміявся, а вона вслід за ним.- Як би це вам пояснити?.. З численних моїх спогадів відстоялося тільки дещо,- все інше пішло в забуття, - воно скупчилося в підсвідомості і проситься на полотно. От його я й малюю.
- Так у тому й полягає сила уяви,- заводив своєї Канае.- Вона народжується з сукупності підсвідомо закарбованих фактів. Навіть коли митець пише з натури, побачене раніше напливає на реальні об'єкти й цим йому допомагає. Тож і тоді, коли ви малювали ту картину, в вашій пам'яті виринали забуті острови. Якраз таку властивість і називають художнім покликанням.
- Можливо.
- Саме це і є свідченням вашого обдаровання.
- Ну що ви! Правда, змалку я бачила чимало островів.
- Звідки ви родом?
- Народилась на узбережжі недалеко від Хіросіми, а виросла в самому місті.
- Тож напевно бачили не один острів Внутрішнього Японського моря. Але на вашій картині той острів чомусь один-однісінький.
Мотоко нічого не відповіла, лише старанно душила недопалок. Здавалось, вона над чимось думає, хоче щось сказати, але вагається. Тільки-но Канае вирішив, що треба їй допомогти, як вона підвела голову і запитала:
- То ви казали про обкладинку до книжки „Шлях до миру”?
- Так. До публіцистичної книжки Сінсаку Йосіди, написаної спеціально для нашого видавництва.
- Вона що, приурочена до річниці воєнної поразки?
Мотоко вжила не загальноприйнятий термін „кінець війни”, а „воєнна поразка”. Це свідчило про певну ідейну позицію. „Ну, тоді ще є надія” ,- подумав Канае.
- І це взято до уваги,- зізнався Канае.
- А встигнете ви до річниці атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі?
- Було б добре, якби Йосіда-сан швидко написав. Зараз середина квітня, отже, залишилося якихось три місяці.
- Коли заходить мова про мир, то відразу згадується вибух атомної бомби.
- Я не думаю, що Йосіда-сан зачепить і це питання, хоча воно, звісно, дуже важливе.
- А чому ви до мене звертаєтеся?
Канае не зрозумів її, а тому у відповідь спитав:
- Що ви маєте на увазі?
