Озброєні полностью

— Так. Я згоден, сер. Це було б добре для Анк-Морпорка. Але я не буду командувати Сторожею, якщо саме це ви маєте на увазі.

— Чому ні?

— Тому що я можу командувати Сторожею. Я думаю… вартові повинні робити те, що їм накаже офіцер. Вони не повинні робити це лише тому, що так наказав капрал Морква. Просто тому, що всі звикли слухати капрала Моркву, — обличчя Моркви було ідеально спокійним.

— Дуже цікава позиція.

— Раніше була така посада — командор Сторожі. Я пропоную призначити на неї Семюела Ваймза.

Патрицій відкинувся на спинку свого стільця.

— Так, — сказав він. — Командор Сторожі. Звичайно, у часи Лоренцо Доброго ця посада стала непопулярною. Тоді цю посаду також займав Ваймз. Я так і не спитав у капітана, чи то, бува, не його предок.

— Так, предок. Я перевірив.

— А хіба він погодиться?

— А хіба верховний жрець офліанець? А хіба дракони вибухають, якщо їх злякати?

Патрицій схрестив пальці і подивився на Моркву знизу вгору. Така його манера багатьох спантеличувала.

— Але бачите, капітане, з Семом Ваймзом є одна проблема. Він не подобається багатьом серйозним людям. А я думаю, командору варто було б обертатися у високих колах, відвідувати гільдії…

Вони обмінялися поглядами. Патрицій був у вигіднішому становищі, оскільки обличчя Моркви було більшим. Вони обоє намагалися не усміхнутися.

— Гаразд, відмінний вибір, — сказав Патрицій.

— Я взяв на себе сміливість, сер, написати листа ка… панові Ваймзові від вашого імені. Тільки для того, щоб позбавити вас зайвої роботи. Можливо, ви б хотіли поглянути?

— Ви все продумали, чи не так?

— Сподіваюся, сер.

Лорд Ветінарі прочитав лист. Декілька разів він навіть усміхнувся. Потім взяв ручку, підписав лист і повернув його Моркві.

— І це остання ваша вимо… запит?

Морква почухав вухо.

— Насправді, є ще одне прохання. Один маленький песик потребує домівки. Це повинен бути дім із садом, теплим місцем біля вогню та щасливими дітьми.

— Оце так. Справді? Що ж, я думаю, ми можемо знайти таке місце.

— Дякую вам, сер. У мене все.

Патрицій підвівся і покульгав до вікна. Спускалися сутінки. По всьому місту запалювали ліхтарі.

Стоячи до Моркви спиною, він запитав:

— Скажіть, капітане… Усі ці балачки про спадкоємця престолу. Що ви про це думаєте?

— Я про це не думаю, сер. Все це дурниці. Меч, камінь. Королі не з’являються нізвідки, розмахуючи мечем і все впорядковуючи. Усім це відомо.

— Але були якісь розмови про… докази.

— Здається, ніхто не знаходив жодних доказів, сер.

— Коли я говорив з капітаном… командором Ваймзом, він сказав, що докази у вас.

— Тоді я, мабуть, кудись їх поклав. Але впевнений, що забув куди, сер.

— Он як. Але, сподіваюся, то було безпечне місце?

— У цьому я впевнений. Воно добре охороняється, сер.

— Гадаю, ви багато чому навчилися від капі… командора Ваймза, капітане.

— Сер. Мій батько завжди говорив, що я швидко навчаюся, сер.

— А може, місту і справді потрібен король? Як гадаєте?

— Як рибі потрібна… гм… якась штука, яка не працює під водою, сер.

— І все ж король може звернутися до емоцій своїх підданих, капітане. Приблизно так… як ви нещодавно зверталися до містян.

— Так, сер. Але що він буде робити наступного дня? Не можна ставитися до людей, як до ляльок. Ні, сер. Пан Ваймз завжди казав, що людина повинна знати свої обмеження. Якби був король, то найкраще, що він міг би зробити, це виконувати гідну роботу.

— І справді.

— Але, можливо, якби була якась нагальна потреба… то, може, він міг би подумати ще раз? — Морква повеселішав: — Це те саме, що Сторожа. Коли ми потрібні, то ми справді потрібні. А коли не потрібні… ну, краще просто патрулювати вулиці і кричати: «Все добре». Звичайно, якщо все справді добре.

— Капітане Моркво, — сказав лорд Ветінарі, — оскільки ми так добре розуміємо один одного, а, здається, ми й справді розуміємо один одного… я б хотів вам щось показати. За мною.

Він вийшов до тронної зали, яка в цей час була зазвичай порожньою.

Він пройшов по широкій підлозі і виставив руку вперед.

— Я думаю, ви знаєте, що це?

— Звичайно. Золотий трон Анк-Морпорка.

— І ніхто не сидів у ньому багато століть. Ви коли-небудь про це думали?

— Що саме ви маєте на увазі, сер?

— Стільки золота… А з Латунного моста зняли навіть латунь. Погляньте за трон, будьте ласкаві.

Під Морквою заскрипіла підлога.

— Дідько!

Патрицій заглянув через його плече.

— Та це ж просто золота фольга на деревині.

— Саме так.

Це навряд чи було навіть деревиною. Гнилизна та черви боролися між собою за кожен його біорозкладальний фрагмент. Морква тицьнув у трон мечем, і частина його м’яко зсипалася в пухирці пилу.

— Що ви думаєте з цього приводу, капітане?

Морква випростався.

— В цілому, сер, добре, що люди про це не знають.

— Я так завжди і думав. Ну, не буду вас затримувати. Я впевнений, у вас ще є що організовувати.

Морква відсалютував.

— Дякую, сер.

— Гадаю, ви і… гм… молодший констебль Анґва… Ви добре ладнаєте?

— У нас чудове взаєморозуміння, сер. Звичайно, є невеликі труднощі, — відповів Морква, — але, якщо брати позитивний бік, у мене завжди є хтось, готовий прогулятися містом.