—
Довгий небезпечний момент.
— Дякую, виконувачу обов’язків констебля. Ти будеш супроводжувати пана Ваймза до Академії, — Морква озирнувся на найманців. — Бувайте здорові, панове. Ми можемо повернутися.
Троє вартових переступили через уламки воріт.
Ваймз мовчав, поки вони не опинилися посеред вулиць І тоді він повернувся до Моркви.
— Якщо ви не заперечуєте, я віднесу її до штабу Сторожі.
Ваймз опустив погляд на тіло Анґви і відчув, як рушив потяг його думок. Про деякі речі було надто важко думати. Для цього вимагалася гарна тиха година. Щоб зібрати все це разом.
— Сер? — ввічливо перепитав Морква.
— Ага. Так. Ми поховаємо її біля храму Дрібних божеств. Гаразд? — відповів Ваймз. — Це така традиція Сторожі…
— Так, сер. Рушайте із Щебнем. Він усе розуміє, якщо чітко давати накази. Якщо ви не заперечуєте, на весіллі мене не буде. Гадаю, ви мене розумієте…
— Так. Так, звісно. Гм. Моркво? — Ваймз моргнув, щоб прогнати підозри, які вимагали термінового розгляду. — Ми не повинні занадто погано думати про Ребуса. Я ненавидів цю сволоту, але хочу бути до нього справедливим. Я знаю, що ружжо робить з людьми. Ми всі однакові, коли у нас в руках ружжо. Я був таким самим.
— Ні, капітане.
Ваймз як міг посміхнувся.
— Тепер я пан Ваймз, — сказав він.
Морква повернувся до штабу Сторожі та поклав тіло Анґви на плиту в імпровізованому морзі. Тіло починало заклякати.
Він взяв трохи води та старанно вичистив їй хутро.
Те, що він зробив далі, здивувало б, скажімо, троля, чи ґнома, чи того, хто не дуже добре був знайомий із реакцією людського розуму на стрес.
Він написав рапорт. Він вимив підлогу головної кімнати — якраз була його черга. Він помився. Він змінив сорочку і замотав рану на плечі, почистив нагрудник, спочатку ганчіркою зі сталевої вати, потім — різними м’якими тканинами, поки не побачив у нагруднику своє відображення.
Десь вдалині від почув «Весільний марш» Фонделя, який грали на Величезному Органі під акомпанемент різних «Звуків з ферми великої рогатої худоби». З того, що сержант Колон вважав своїм найціннішим сховищем, він дістав пляшку рому, налив собі трохи у склянку та випив, промовивши лише: «За пана Ваймза та леді Ремкін!» — ясним, щирим голосом, який би сильно розчулив будь-кого, хто б це почув.
У дверях почулося шкрябання. Він впустив Гаспода. Маленький пес заліз під стіл, не промовивши ані слова.
Тоді Морква піднявся до своєї кімнати, сів на стілець і подивився у вікно.
День звернув на вечір. Біля шостої години пройшов дощ.
У всьому місті запалали ліхтарі.
Зійшов місяць.
Двері відчинилися. До кімнати тихо увійшла Анґва.
Морква обернувся і усміхнувся.
— Я не був упевнений, — сказав він. — Але подумав: «Їх же, здається, можна вбити лише сріблом?» Я міг лише сподіватися.
Це сталося два дні по тому. Був дощ. Він не лив, він буквально вилазив із сірих хмар, наче спагеті з бруду. Він наповнив Анк, який знову затопив своє підземне царство. Вода виливалася із пащ ґарґуйль. Вона билася об землю так сильно, що на землі стояв туман із крапель-рикошетів.
Дощ барабанив по надгробках на кладовищі за храмом Дрібних божеств. Краплі падали і в невеличку яму, викопану для виконувача обов’язків констебля Дуболома.
«На похоронах вартових завжди були лише вартові, — повторював собі Ваймз. — Так, іноді тут були родичі, такі, як леді Ремкін і Рубіна, дівчина Щебня, але
Хоча сьогодні
І був маленький священник, який надав послуги у стилі «впишіть-сюди-ім’я-померлого», розраховані на те, щоб задовольнити одночасно усіх богів, які могли б його почути. Тоді Щебінь опустив труну в могилу, і священник кинув на труну церемоніальну жменю землі, за винятком того, що ґрунт уже розмокнув, а тому не стукнув, а ляпнув по кришці домовини.
І Морква, на подив Ваймза, виступив з промовою. Вона лунала понад вогкою землею та відбивалася від залитих дощем дерев. І це був той справді єдиний текст, який зараз би хотілося почути: «Він був моїм другом. Він був одним із нас. І він був відмінним вартовим».
