Нарешті всі усвідомили гуркіт. Ноббі крутив над головою моргенштерн. Шпичаста куля свистіла на кінці ланцюга. Однак шпичаста куля була дуже важкою, а різниця між Ноббі та ґномом була більш формальною, ніж фактичною, і вийшло так, що Ноббі і куля почали обертатися одне навколо одного. Якщо Ноббі відпустив би кулю, то у нього з нею були б рівні шанси влучити в мішень. Жодна з перспектив не була приємною.
— Ноббі, припини це, — прошипів Колон, — не думаю, що чинитимуть спротив…
— Фреде, я не можу зупинитися!
Морква облизав кулака.
— Сержанте, як гадаєте, це підпадає під поняття «мінімально необхідної сили»? — запитав він. Здавалося, він щиро хвилювався.
— Фреде! Фреде! Що мені робити?
Ноббі перетворювався у налякану розмитість. Якщо розгойдати шпичасту кулю на ланцюгу, єдиний можливий варіант — продовжувати рух. Зупинка забезпечить лише цікаву, але коротку демонстрацію спіралі в дії.
— Він же дихає? — замислився Колон.
— О, так. Я не сильно вдарив.
— Значить, звучить досить мінімально, сер, — констатував Колон.
Коли моргенштерн знову пролетів понад ним, Морква наче ненароком простягнув руку і спіймав його за ланцюг. Потім кинув його в стіну, де той успішно застряг.
— Гей, ви всі у штабі Сторожі, — сказав він, — виходьте.
Вийшло п’ятеро чоловіків. Вони обережно обступили свого вже переконаного капітана.
— Добре. Тепер ідіть і приведіть сюди Вутлеморда.
— Ем… Капрале Моркво, він трохи не в гуморі.
— Виною те, що його прикували до підлоги, — додав черговий охоронець.
— Отже, — сказав Морква. — Зараз час його відкувати, — чоловіки нервово переставляли ноги, можливо, пам’ятаючи старе прислів’я, яке дуже добре підходило до цього випадку[26]. Морква кивнув. —
— У цю пору року дуже радять відвідувати Квірм, — ввічливо втрутився сержант Колон. — Подивитися на квітковий годинник.
— Ем… Ну раз ви вже згадали, я можу взяти кілька днів у зв’язку з хворобою, — сказав один із них.
— Якщо ще тут трохи побудеш, вона настане швидше, — сказав Морква.
Вартові Денної сторожі зникли так швидко, як дозволяла пристойність. Натовп навряд чи приділив їм хоч крихітку уваги. За Морквою спостерігати було в рази цікавіше.
— Правильно, — сказав Морква. — Щебню, візьми своїх людей і приведи в’язня.
— Не розумію, чому… — почав якийсь ґном.
— Ану заткнися, бридке створіння, — крикнув Щебінь, сп’янівши від влади.
Слова впали, наче лезо гільйотини.
У натовпі кілька вузлуватих рук стиснули руків’я прихованої під одягом зброї.
Усі дивилися на Моркву.
«Це було дуже дивно, — пізніше згадував Колон. — Усі дивилися саме на Моркву».
Гаспод нюхав ніжку вуличного ліхтаря.
— Трилапий Шеп знову захворів, — сказав він, — старий Віллі Малько повернувся до міста.
Для собаки добре розміщений стовп або ліхтар — це соціальний календар.
— Де ми? — запитала Анґва. Слідувати за запахом Старого Тхора Рона ставало все важче, оскільки він перемішувався з десятками інших.
— Десь у районі Затінків, — сказав Гаспод. — Здається, десь у Любчиковому провулку. Впізнаю запах, — він понюхав землю. — А ось і він, наш маленький…
Це був глибокий хрипкий голос, наче шепіт, у який кинули жменьку піску. Джерело шепоту ховалося десь у провулку.
Почулося хихотіння.
— Так, — сказав Гаспод. — Ух. Привіт, народ.
З провулка вийшли дві собаки. Вони були величезні. Породу не визначив би навіть досвідчений кінолог. Один із них був чорним, як смола, і скидався на покруч пітбультер’єра та м’ясорубки. Другий… другий був схожий на собаку, якого майже напевне звали Мужик. І верхній, і нижній набір ікол у нього бути настільки великими, що він, здавалося, дивився на світ крізь решітки. Він також мав криві лапи, однак зробити йому зауваження з цього приводу було б якщо не смертельною, то точно серйозною помилкою, яка обов’язково відобразиться на зовнішності.
Гаспод нервово завихляв хвостом.
— Це мої приятелі Чорний Роджер і…
— Мужик? — припустила Анґва.
— Як ти дізналася?
— Просто здогадка, — відповіла вона.
Двоє великих псів рухалися навколо них таким чином, що вони постійно перебували по обидва боки.
— Ну, що ж, добре, — сказав Чорний Роджер. — То хто це?
— Анґва, — відрекомендував Гаспод. — Вона…
— Вовкодав, — якомога приязніше сказала Анґва.
Дві собаки жадібно крокували навколо.
— Великий Фідо знає про неї? — поцікавився Чорний Роджер.
— Я збирався… — почав Гаспод.
— Ну, раз так, — сказав Чорний Роджер, — думаю, ти не проти трохи з нами розважитися. Сьогодні якраз вечір гільдії.
— Звичайно, звичайно, — сказав Гаспод. — Без проблем.
«Звичайно, я можу впоратися з одним із них, — подумала Анґва. — Але не з обома одночасно».
Природа вовкодава полягала в тому, що ця тварина мала такі спритні щелепи, що могла вмить вирвати в людини яремну вену. Це була улюблена забавка її батька, яка дуже дратувала її матір, особливо коли він робив це натщесерце.
