Падіння дому Ашерів полностью

— Я помру, — сказав він, — напевне помру від цих злощасних дурниць. Та, саме так, а не інакше, спостигне мене люта смерть. Я страхаюсь майбутнього — не самих подій, а того, що вони потягнуть за собою. Я здригаюсь на саму тільки думку про якусь, хай зовсім незначну, пригоду, котра може вразити душу, зболілу від нестерпної тривоги. Справді, мене не лякає жодна небезпека, але я не можу не зважати на її неминучий наслідок — жах. У цьому жалюгідному стані, що паралізує, відбирає сили, я передчуваю: рано чи пізно настане час, коли, змагаючись із цією похмурою примарою — СТРАХОМ, я втрачу водночас і життя, й тяму. Опріч цього, я потроху, з поодиноких та неясних натяків, дізнався ще про одну дивну особливість його душевного стану. Він був неначе обплутаний тривкими забобонами, пов'язаними з оселею, в якій мешкав і яку протягом багатьох років не наважувався покинути, і з певним уявним впливом (імовірну його силу він визначив словами надто туманними, щоб я міг їх тут переповісти), який справляли на його душу впродовж довгих, нестерпних, як він сказав, десятиріч дивні особливості самого обрису цього родового маєтку та каменю, з якого він був збудований, — тобто матеріальна природа сірих стін та веж і млистого озера, в яке вони дивилися, кінець кінцем позначилася на духовних основах існування мого друга.

Він, одначе, признався, хоч і з певним ваганням, що глибокий та болючий смуток, який гризе його, має й інше, більш природне і відчутне джерело — тяжку, довготривалу хворобу ніжно любимої сестри, єдиної його супутниці в житті протягом довгих, довгих років, останньої рідної йому душі в усім світі; і хвороба ця, мабуть, невдовзі матиме фатальний кінець.

— Ось вона помре, — мовив він із гіркотою, якої мені не забути повік, — і лишусь я (я — зневірений і хворовитий) останнім у давньому роді Ашерів.

Коли він це промовляв, леді Медлін (таке було її ім'я) саме перейшла через найдальшу частину зали й зникла, не помітивши моєї присутності. Я дивився на неї з німим здивуванням і не без остраху; а проте мені було важко признатись навіть самому собі у таких відчуттях. Якесь заціпеніння охопило мене, коли я супроводив очима її віддалені кроки... Тільки-но за нею нарешті зачинилися двері, я мимоволі став шукати погляд її брата; але він затулив обличчя руками, і мені лишилось тільки спостерігати, як через його тонкі, виснажені, ще більш побілілі пальці просочуються гарячі сльози.

Хвороба леді Медлін давно вже загнала в глухий кут мистецтво її лікарів. Вони ставили їй дивовижні діагнози: стійка апатія, поступове згасання особистості, — відзначали нерідкі, хоча скороминущі приступи часткової каталепсії. Досі вона вперто опиралась натискові недуги, не дозволяла їй покласти себе в ліжко; але того ж таки вечора, як я прибув до замку, вона зрештою піддалась (як повідомив мені з невимовною тугою її брат уже через кілька годин) виснажливій силі нищівної хвороби; і мені стало ясно, що той побіжний погляд, якого я кинув на неї, був, певно, першим і останнім, що цю жінку я більше ніколи не побачу, принаймні живою.

Наступних кілька днів ні Ашер, ні я навіть не згадували її ім'я. Протягом цього часу я докладав ревних зусиль, щоб полегшити смуток мого друга. Ми разом читали, малювали або ж я слухав, наче уві сні, несамовиті імпровізації його промовистої гітари. В міру того як наша дедалі тісніша близькість дозволяла мені без перешкод проникати у тайники його душі, я все більше усвідомлював марність усяких спроб розвеселити цю похмуру душу, геть-чисто охоплену й поглинуту важким мороком, який виливався з неї на все, що є в матеріальному та духовному світі, єдиним, невпинним потоком суму.

Я назавжди збережу в пам'яті ті довгі печальні години, що їх проводив отак наодинці з господарем дому Ашерів. Але мені навряд чи вдасться дати уявлення про істинний характер тих студій, чи занять, до яких він мене залучив.