Падіння дому Ашерів полностью

Неврівноважена, вельми хвороблива схильність творити собі неземні ідеали кидала на все якусь пекельну тінь. Довго ще бринітимуть мені у вухах його довжелезні імпровізовані погребальні співи. Серед усього іншого в моїй пам'яті закарбувалося те, як дивно він перекрутив музичну тему несамовитої мелодії «Останнього вальсу Вебера».* З Ашерових картин — вони спочатку зароджувалися в його витонченій уяві, а потім, мазок за мазком, втілювались у похмуро-невиразні образи, які проймали мою душу трепетом, тим прикрішим, що я не міг збагнути достоту його причини, — з тих картин (вони й досі яскраво і зримо постають переді мною) мені навряд чи вдавалося виснувати хоч що-небудь, спроможне прибратись у ясні слова, які можна викласти на папері. Цілковита простота тих картин, повна оголеність задуму міцно приковували увагу й сповнювали душу благоговінням. Якщо коли-небудь хтось із смертних здатен був малювати чисту ідею, то цим смертним був Родерік Ашер. Принаймні в мене, за тих незвичайних обставин, чисті абстракції, вигадувані, а потім кидані моїм печальним другом на полотно, будили незмірний, нестерпний страх — такого я нітрохи не відчував навіть під враженням безперечно яскравих, хоча занадто уречевлених фантазій Фюзелі.* Одне з фантасмагоричних творінь мого друга, не так сильно просякнуте духом абстрактності, все-таки можна, хай приблизно й туманно, описати словами. На невеличкій картині було зображено зсередини якийсь нескінченно довгий прямокутний підвал чи тунель з низькою стелею й рівними, білими, зовсім голими стінами. Але картина ніби переконувала, що цей викоп лежить глибоко під землею. Вздовж усього неоглядного тунелю не видніло жодної віддушини, жодного смолоскипа чи якогось іншого світильника; а проте звідкись струмів яскравий потік променів, що заливав увесь простір полотна якимось моторошним, недоречно пишним сяйвом.

Я вже говорив про хворобливу вразливість витонченого слуху мого бідолашного друга — будь-яка музика, окрім звучання деяких струнних інструментів, завдавала йому страждань. Можливо, ота Ашерова дивовижна манера виконання була передусім породжена тим, що він умисне обмежив своє музикування грою на гітарі. Але навряд чи можна пояснити цим гарячкову невимушеність його імпровізацій. Вона мала походити й напевне походила — і в мелодії, і в словах (бо він досить часто супроводив гру усними римованими експромтами) — від його несамовитої уяви, в ній виражала себе та напружена розумова зосередженість, про яку я згадував і яка приходила до нього лише в окремі моменти, коли він сам доводив себе до стану найвищого хвилювання. Текст одної з тих рапсодій я запам'ятав відразу. Мабуть, вона вже тоді сильно вразила мене, бо, відчувши потаємну, містичну течію мелодії і слів, я, здається, вперше збагнув, наскільки повно усвідомлює Ашер, що величний трон його гордого розуму захитався. Вірш цей називався «Зачарований замок», і, коли не зовсім точно, то дуже близько, звучав він так:

Серед гір, у зеленому долі,

В осередді чеснот

Розум — цар і хранитель волі —

Звів палац, як клейнод.

Осяйний палац, привітний

Світочем стояв:

Серафим крилом погідним

Кращого не осіняв.

Стяг над ним золотавий, преславний

Майорів, аж гуло.

(Тільки все те в часи дуже давні,

Предковічні було).

Вітерець, легкий і пряний,

Замок той стократ 

Обвівав і ніс духмяний

Квітів аромат.

Мандрівці під палацом могутнім

Заглядали в вікно:

Сонми духів під музику лютні

Там танцюють давно...

А ясний владар в поставі

Царственій сидів:

Гідний влади, честі, слави,

Слухав ніжний спів.

Світлі перли з рубіном на дверях

Осявали діл.

І відлуння, за шерегом шерег,

Звеселяли окіл,

Щоби гуком ласкавим, іскристим

Владаря оспівать,

Щоб уславить думки його чисті,

Мудрість і благодать.

Та примари лихі, в шатах скорбі,

Враз палац облягли,

І ніколи вже обриси горді

Не постануть із мли!..

Гойна слава, що квітла над ними

В ті далекі часи,

Порозтала, розвіялась димом —

Відгомін краси.

І тепер подорожній з долини

У багрянім вікні 

Бачить тільки химернії тіні

Й чує гуки смутні.

А крізь двері швидкою течею —