Пафос полностью

— Весело?… Я так не думаю. Особливо вашому поколінню скоро захочеться лизати шершавим язиком гарячі зуби. Ох, як запрагнеться, забажається! Бо ці петрольні мауґлі підсмажать вам яйця, аж дим піде! Згадаєте ще ленінскіе зачьоти.

— Федір Михайлович! — позіхає друг реввоєнгакера. — Невмирущий Федір Михайлович… Судомний співець ситцевих істерик та ідейних підлітків… А я не хочу бути ідейним, я хочу бути поетом, вільним скальдом у сутінках богів. Вип'ємо ж за сутінки, Борисовичу!

— В країні землеробів встидно бути поетом.

— Вчера вєчером мартовскім я умер от метафори внєма-точной. — проголошує Корват і наповнює фужер до вінця. — Я, Борисовичу, хочу жити у власній реальності, де не смердить жодним землеробом… І, взагалі, як писав один театральний критик у вісімнадцятому пролетарському році: майбуття все одно за сінематографом! За майбутнє!

Хвиля густого напою охолоджує гарячі зуби. — Але ж ти нудний, чоловіче. Як тебе студенти витримують? Мордуються, певне…

«Кайф!» — мружиться Корват, ковтаючи. — «Нудний, кажеш? Був би я нудним, такі б гроші заробляв… Але ж як тобі це поясниш…»

— Щодо імперії, — зауважує Жура, спорожнивши фужер. — Вона ж не вмерла, аж ніяк. Вона спати пішла.

— Бай, бай, бабцьо…

— Чуєш, як хропить?

— Ні, не чую.

— А я чую! І ти побіля мене навчишся чути. Я тебе навчу… А потім, коли ти відчуєш на власній шкурі всі лохівські радощі петрольних мауґлі, ти напишеш поему «Спляча імперія» і присвятиш цю поему її майбутньому пробудженню.

Він обертається до бару:

— Ще пляшку Аrtizan'у!

— Я вже написав одну повістинку, — каже Корват. — Називається «Море Ясности»…

Він раптом злішає. Вежа агресії постає в ньому, немов весь той адреналін, котрий від ранку накопичувався за атенололовою греблею, тепер суне судинами на перелякані органи, зносить дамби і тромби, повінню заливає сірі вулиці мозку, розриває труби очних капілярів, напружує запітнілий фалос і засвічує пурпуровим полум'ям кінчик носа. Він говорить голосно, жестикулює:

— Реалізм, Борисовичу, це останній притулок переляканих селюків! Чим ближче людина до справжнього аристократизму, тим радикальніше зневажає вона будь-яку, кожну реальність! Тим більше вона занурюється у істинну природу речей, у досконалість занепадання, у Ніщо!

— Хіба ж я проти? — дивується цьому спалахові Жура. — Ось, пане літераторе, нам вже несуть й другу пляшку. Зараз ми з тобою зневажимо всі реальності до повного, межового, тлустого і глибокого аристократизму. Так зневажимо, що… — він несподівано сміється. — А чи пам'ятаєш ти, що слово «реалізм» було улюбленим словом Міті Карамазова?

— Достоєвщіна… Ненавиджу… — бурмоче Корват.

— Шкільна програма.

— Все 'дно — ненавиджу…

Наповнюються і відразу осушуються фужери.

— Чому це я — зрадник? — питає Корват порожнечу за вікном.

— Все буде добре, ти не зрадник, пане літераторе, — заспокоює розчервонілого Пампуха Вадим Борисович.

— Отож-бо! — повчально і нетвердо вимовляє друг реввоєнгакера і починає несамовито терти ліве око, бурячкове, корундове і рубінисте від розірваних капілярів.

— Але ж ти й не воїн, — каже Жура. — Хочеш стати воїном?

— Так, — Корват раптом згадує виступ нахабнючки Цирлик (все має бути зачиненої), і повторює вже нечутно, для ІНШОГО СВІДКА: «Так!»

— А раптом… — вголос розмірковує Жура. — Сказано ж у Святому Письмі: «Дух віє, де хоче!». Але ж от проблема: допоки імперія спить, воїн-як-самурай неможливий. Можливий тільки воїн-як-процедура.

— А ти з біса грамотний чувак, Борисовичу! — раптом мудрішає Пампух, пережовуючи разом із останньою третиною товченика звуки «ч», «в», «к». Голосні вилітають з нього разом із гикавкою.

— Комсомольська школа! — посміхається видавець. — Всі найкращі книжки продавались у ті часи на звітно-виборних конференціях, у перервах перед голосуванням. А ти що, мав мене за лоха? Послухай мене, чоловіче, не заповзай усередину себе, будь ближче до шкіри, до бганки… Там, у бганках, життя…

— Життя мікробів? Нецікаво. А от «воїн-як-процедура» — це тлуста фішка! Майже як тост…

— Не майже, а тост! — входить у смак Вадим Борисович. — За воїна!

Довгий ковток.

Корват відчуває шалене серцебиття.

— Світ, Борисовичу, швидко змінюється, — каже він, — і мова мусить тепер йти про неквапливого воїна-ченця, котрий зустрічає все нове, що приходить у цей світ, яко свого особистого супротивника і, одночасно, як схід непереможного Сонця. Це найголовніше — raison d'etrе, виправдання буття. Порівняно з цим все інше — бздури, постмодернізм партенократія і карнавал! За процедуру зустрічі!

— За неї! — підтримує Жура. — Але по половині. Я тебе дмашини нести не буду… Поїдемо до Ізраїлю, там побачимо хто до чого воїн…

— Ми поїдемо визволяти наших коханих! — шаленіє в Корватових судинах надлишок розконьяченого адреналіну. — Виправа на Схід! Як козаки, як хрестоносці! Стрибок з абсолютного минулого в абсолютну батьківщину!

— Ти що, єврей?

— Абсолютна батьківщина — Ніщо!