На початку 1756 року — на той час він придбав ще один дім, поряд із старим, на мосту Міняйл, виключно для проживання, бо старий аж до горища був завалений усілякими ароматичними речовинами та спеціями, — Бальдіні повідомив Гренуєві, що тепер він згоден відпустити його, але тільки за трьох умов: по-перше, Гренуй не мав права виготовляти сам або передавати комусь рецепти всіх тих парфумів, що були створені в майстерні Бальдіні; по-друге, він мусив залишити Париж, і не повертатися сюди, доки він, Бальдіні, не помре; і по третє, він повинен мовчати про дві попередні умови. Нехай він присягається всіма святими, бідною душею своєї матері та власною честю.
Гренуй, який не мав ніякої честі, не вірив у святих, а тим більше у бідну душу своєї матінки, поклявся. Він поклявся б чим завгодно. Погодився на будь-які умови Бальдіні, бо дуже вже хотілося йому отримати цю сміховинну грамоту підмайстра — вона давала йому можливість непомітно жити, спокійно подорожувати та знайти місце роботи. Все інше було йому байдуже. Хіба ж це були умови?! Не повертатися в Париж? Навіщо йому Париж! Він знав його до останнього смердючого закутка, він повсюди носив його з собою, він був його володарем уже багато років. Не виготовляти модних парфумів Бальдіні? Не передавати формул? Так ніби він не міг винайти тисячу інших, так само гарних, чи й кращих, варто йому лише захотіти! Але ж він зовсім цього не хотів. Він не мав наміру конкурувати з Бальдіні чи з будь-яким іншим парфюмером-буржуа. Він не прагнув заробляти великі гроші своїм мистецтвом, не хотів навіть жити за його рахунок, якщо зможе жити по-іншому. Він хотів вивільнити своє внутрішнє «я», саме своє внутрішнє «я», яке вважав вартіснішим за все, що міг запропонувати йому світ зовнішній. І тому умови Бальдіні для Гренуя нічого не важили.
Навесні, рано-вранці якогось травневого дня, Гренуй вирушив у дорогу. Він отримав від Бальдіні маленький рюкзак, сорочку на зміну, дві пари панчіх, велике кільце ковбаси, кінську попону та двадцять п'ять франків. Це значно більше, аніж належить, сказав Бальдіні, оскільки Гренуй здобув у нього глибокі фахові знання, за що не заплатив жодного су. Належало дати йому два франки на дорогу, більше нічого. Але він, Бальдіні, не може справитися зі своєю добротою і з тією глибокою симпатією, яка за ці роки так зросла в його серці до любого Жана-Батіста. Він бажає йому великого щастя в мандрах і ще раз настійливо закликає не забувати своєї клятви. З цими словами він провів його до чорного входу, де колись зустрів його, та й відпустив.
Руки він йому не подав, на це його симпатії не вистачило. Він ніколи так і не подавав йому руки. Він взагалі уникав доторкатися до нього, відчуваючи ніби святенницьку огиду, ніби боявся заразитися, осквернити себе. Він лише коротко попрощався. А Гренуй, кивнувши у відповідь, зігнувся й подався геть. На вулиці не було ані душі.
Бальдіні дивився йому вслід, поки він плентав мостом униз, до Острова, малий, зігнутий, з рюкзаком, схожим на горб; ззаду він нагадував старого. -По той бік річки, біля будівлі Парламенту, де провулок робить поворот, Бальдіні згубив його з очей і відчув надзвичайну полегкість.
