Він десятою дорогою обходив не лише міста, а й села. Він немов сп'янів від дедалі прозорішого, чистішого повітря. Тільки щоб запастися провіантом, наближався він до якогось поселення чи одинокого двору, купував хліб і знову зникав у лісах. Через кілька тижнів йому стали неприємні навіть зустрічі з поодинокими мандрівниками на віддалених дорогах, не міг він більше терпіти й запаху селян, що косили першу траву на луках. Боязко обминав він кожну отару овець, не через самих овець, а щоб обійти запах вівчарів. Він ішов полем навпростець, шукав обхідних шляхів, за кілька годин наперед відчувши наближення ескадрону рейтарів. Не тому, що він, як інші підмайстри та бродяги, боявся перевірки паперів чи військової служби, — він-бо навіть не знав, що йшла війна, — а тільки тому, що відчував огиду до людського запаху вершників. І ось само собою, без особливого рішення трапилося так, що його план — якомога швидше прийти у Грас — поступово збляк; цей план, так би мовити, розчинився в свободі, як і всі інші плани та наміри. Гренуй не прагнув уже нікуди, хіба що далі, далі від людей.
Зрештою він почав переміщуватися лише ночами. На цілий день ховався у підлісках, спав під кущами, у хащах, у найнедоступніших місцях, згорнувшись калачиком, мов тварина, натягнувши на тіло і голову землисто-брунатну попону, уткнувшись носом у згин ліктя і обернувшись до землі, щоб анінай-менший чужий запах не порушував його снів. Коли заходило сонце, він прокидався, принюхувався у всіх напрямках, і тільки переконавшись, що й останній селянин пішов з поля, а найвідважніший мандрівець перед настанням темряви знайшов притулок, тільки тоді, коли ніч з її вигаданою небезпекою підмітала від людей землю, Гренуй виповзав зі своєї схованки і продовжував подорож. Щоб бачити, йому не потрібне було світло. Вже й раніше, мандруючи вдень, він часто годинами йшов із заплющеними очима, тільки за своїм нюхом. Від яскравих краєвидів, що раз по раз змінювалися, у нього боліли очі. А от місячне світло йому подобалося. Місячне світло не знало кольорів, воно лише злегка окреслювало контури місцевості. Затягнувши землю брудною сірістю, воно цілу ніч душило життя. Цей ніби вилитий зі свинцю світ, де все було непорушне, окрім вітру, що, мов тінь, часом спадав на сірі ліси, і де не жило нічого, крім ароматів голої землі, був єдиним світом, який мав для нього значення, оскільки був схожий на світ його душі.
Так просувався він у південному напрямку. Приблизно у південному напрямку, бо йшов він не за магнітним компасом, а лише за компасом свого носа, завдяки якому обходив кожне місто, кожне село, кожен хутір. Упродовж тижнів не зустрічав він ані душі. І він міг би втішатися заспокійливою вірою в те, що він — сам-один у темному чи залитому холодними місячними променями світі, коли б його точний компас не підказував йому, що це не так.
Навіть уночі у світі були люди. І в найвіддалені-ших місцях були люди. Просто вони, мов щурі, позаповзали у свої нори і спали. Вони забруднювали землю, бо навіть уві сні поширювали свої запахи крізь розчинені вікна та щілини домівок, затруюючи природу, полишену, здавалося, на саму себе. Що більше звикав Гренуй до чистого повітря, то чутливіше реагував на людський запах, який зненацька, зовсім несподівано, долітав звідкілясь, гидкий, як сморід старого козла, і видавав наявність десь поблизу вівчарського куреня, чи халупи вугляра, чи розбійницької печери. Отак тікав він світ за очі, дедалі чутливіше реагуючи на людський запах, який зустрічався йому тепер усе рідше. Його ніс вишукував найвіддаленіші місцевості країни, гнав його геть від людей, все енергійніше притягуючи до магнітного полюса максимально можливої самотності.
Цей полюс, тобто найвіддаленіша від людей місцина у всьому королівстві, був у центральному масиві провінції Овернь, приблизно за п'ять днів подорожі на південь від Клермона, на висоті дві тисячі метрів, на верхів'ї вулкана Плон-дю-Анталь.
Гора являла собою величезний конус зі свинцево-сірого каменю, оточений безмежним, сумовитим плоскогір'ям, що лиш де-не-де поросло сірим мохом та сірими приземкуватими чагарями. То там, то сям, немов гнилі зуби, стирчали брунатні скелі та кілька обвуглених пожежами дерев. Навіть у найсвітліші дні ця місцевість була сповнена такого смутку, що й найбільший вівчар цієї найбіднішої провінції не погнав би сюди своїх тварин. А вночі, у блідому світлі місяця, ця забута Богом пустеля здавалася чимось потойбічним. Навіть розшукуваний повсюди овернський бандит Лебрен вважав за краще пробиватися в Се-венни, — де його схопили й четвертували, — аніж ховатися на Плон-дю-Канталь, де його напевне ніхто не знайшов би, але де на нього чекала смерть довічної самотності, а вона видавалась йому значно страшнішою. На багато миль довкола гори не було ні людей, ні звичайних теплокровних тварин — тільки якихось кілька кажанів, жуків та гадюк. Упродовж десятиліть на вершину ніхто не сходив.
