В наступні дні він виходив із штольні тільки для того, щоб нахлебтатися води, швиденько звільнитися від сечі й екскрементів та вполювати ящірку чи гадюку. Вночі їх легко було впіймати, бо вони заповзали під кам'яні плити або в маленькі нори, де він безпомилково винюхував їх.
У перші тижні він ще кілька разів піднімався на верхів'я, аби обнюхати горизонт. Але невдовзі це стало швидше обтяжливою звичкою, аніж необхідністю, бо жодного разу він не відчув нічого загрозливого. 1 тоді він припинив екскурсії; здійснивши все необхідне заради елементарного виживання, він намагався якомога швидше повернутися до свого склепу. Бо тут, у склепі, він, власне, і жив. Це означає, що двадцять годин на добу він сидів у цілковитій темряві, у цілковитій тиші на своїй попоні в кінці кам'яного коридора, обіпершись спиною на купу осипу, втиснувши плечі поміж скелі, — і йому досить було самого себе.
Бувають люди, які шукають самотності: розкаяні грішники, невдахи, святі чи пророки. Вони усамітнюються здебільшого в пустелях, де живляться акридами та диким медом. Дехто навіть живе у печерах та ущелинах на безлюдних островах, або сидять — трохи граючи на публіку — у клітках, підвішених до гілок, прилаштованих до стовпів. Вони роблять це заради того, щоб наблизитися до Бога. Самотність необхідна їм для убивання плоті і каяття. Вони переконані, що тим догоджають Богові. Або ж місяцями, роками чекають вони на те, що у самотині їм буде дароване Боже одкровення, яке вони понесуть у люди.
Це аж ніяк не стосувалося Гренуя. Про Бога він і гадки не мав. Він не каявся і не чекав небесного провидіння. Він усамітнився тільки заради власного задоволення, аби бути ближче до самого себе.
Ніщо його тут не відволікало, і він купався з невимовною насолодою у власному існуванні. Мов труп, лежав він у кам'яному склепі, майже бездиханний, майже не відчуваючи ударів свого серця — і в той же час жив таким інтенсивним і збоченським життям, як ніхто інший у звичайному світі.
Ареною цих збочень була — само собою зрозуміло — його внутрішня імперія, куди він від самого народження закопував контури всіх запахів, які будь-коли зустрічав. Щоб настроїтися, він спершу видобував з пам'яті найранніші, найвіддаленіші: ворожі, затхлі випари спальні мадам Гайяр; гидкий дух висх-лої шкіри її рук; оцтово-кисле дихання отця Терьє; істеричний, гарячий материнський піт годувальниці Бюссі; трупний сморід Кладовища невинних; убивчий запах своєї матері. І він насолоджувався відразою та зненавистю, аж волосся у нього ставало дибки від сластолюбного жаху.
Часом цей аперитив мерзоти недостатньо його розігрівав, і він дозволяв собі невеликий нюховий екскурс до Грімаля, де призволявся смородом сірих м'ясистих шкур та дубильних речовин або уявляв собі нудотні випари шестисот тисяч парижан за нестерпної спеки у розпалі літа.
І тоді раптом — у цьому й полягала мета вправи—з оргастичною силою накопичена ненависть виривалася назовні. Як гроза насувався він на ці запахи, що посміли образити його шляхетного носа. Як град на пшеничне поле, падав він на них, як ураган, перетворював він це паскудство у порох, заливаючи його величезним очисним потоком дистильованої води. Таким праведним був його гнів. Такою величною була його помста. О! Яка велична мить! Гренуй, цей маленький чоловічок, тремтів від збудження, його тіло судомно напружувалося від хтивого задоволення і вигиналося так, що в якийсь момент він ударявся толовою об стелю штольні, а потім повільно розслаблявся і якийсь час лежав, знесилений і глибоко задоволений. Цей акт виверження всіх огидних запахів був справді неймовірно приємний... У сценарії його уявного світового театру цей номер, здається, був найулюбленішим, бо він давав чудове відчуття заслуженої знемоги, яке настає тільки після справді великих, героїчних вчинків.
