І тут йому стало трохи моторошно. Сонце зайшло. Він стояв голий біля входу до штольні, в темному кінці якої прожив довгих сім років. Дув холодний вітер, і він змерз, не помічаючи, що мерзне, бо в ньому панував внутрішній холод, а саме страх. Це був не той страх, що він відчув уві сні, не той огидний страх задихнутися від самого себе, який можна було струсити і від якого можна було втекти. Те, що він відчував зараз, був страх не дізнатися нічого про самого себе. Він був протилежний тому, іншому страхові. Втекти від нього було неможливо, треба було йти йому назустріч. Будь-що треба було дізнатися — навіть якщо правда буде жахливою — володіє він запахом чи ні. Дізнатися зараз же. Негайно.
Він повернувся у штольню. Вже через кілька метрів його огорнула цілковита темрява, але він орієнтувався, як при найяскравішому світлі. Багато тисяч разів проходив він цим шляхом, знав кожен крок і кожен поворот, нюхом відчував кожен сталактит, бодай найменший виступ. Знайти дорогу було неважко. Важко було боротися зі згадкою про клаустрофобічне сновидіння, яке, мов приплив, піднімалося в ньому з кожним кроком дедалі вище. Проте він не відступав. Тобто страхом не знати він боровся зі страхом дізнатися і переміг, бо він знав, що вибору в нього не було. Коли він добрався до кінця штольні, де здіймалася купа ріні, обидва страхи полишили його. Він відчув спокій, голова його була ясною, а нюх — загострений, мов скальпель. Присівши навпочіпки, він закрив долонями очі й принюхався. На цьому місці, у цій віддаленій від світу кам'яній могилі, він пролежав цілих сім років. Якщо вже десь на світі мав бути його запах, то тільки тут. Він дихав повільно. Він перевіряв старанно. Він просидів навпочіпки чверть години. У нього була безпомилкова пам'ять, і він добре пам'ятав, як пахло на цьому місці сім років тому: камінням і вологою солонуватою прохолодою, і ця чистота означала, що жодна жива істота, людина чи тварина, ніколи сюди не заходила... Але так само пахло й тепер.
Він посидів іще деякий час, зовсім спокійно, лише тихенько киваючи головою. Потім повернувся і пішов до виходу, спершу зігнувшись, а коли дозволила висота штольні, випрямившись, — на вільний простір. Надворі він одягнув своє лахміття (черевики його давно вже згнили), накрив плечі попоною і тієї ж ночі, залишивши Плон-дю-Канталь, пішов на південь.
Вигляд він мав жахливий. Волосся відросло до колін, ріденька борода — до пупа. Його нігті швидше нагадували пташині пазурі, а на руках і ногах, там, де тіло не прикривало лахміття, клаптями облазила шкіра.
Перші люди, яких він зустрів, — селяни, що працювали на полях поблизу міста П'єрфор, — побачивши його, з вереском розбіглися хто куди. А в самому місті він викликав сенсацію. Люди збігалися сотнями, аби подивитися на нього. Дехто вважав його втіка-чем-галерником. Інші казали, що він не справжня людина, а помісь людини й ведмедя, якесь лісове чудисько. Один колишній моряк стверджував, що він схожий на дикуна-індіанця з Кайєнни, що знаходилася по той бік океану. Його повели до бургомістра. Там він, на подив усім присутнім, пред'явив свою грамоту підмайстра, відкрив рота і трохи безладно — адже це були перші слова, які він промовляв після семирічної перерви, — проте досить зрозуміло розповів, що під час мандрівки на нього напали розбійники, затягнули до печери і протримали там у полоні цілих сім років. Протягом цього часу він не бачив ні сонячного світла, ні людей, харчувався з кошика, якого в темряву спускала невидима рука, і нарешті був визволений за допомогою драбини, так нічого й не довідавшись про своїх викрадачів і рятівників. Цю пригоду він вигадав, бо вона здавалася йому імовірнішою, аніж правда, вона й справді була переконливою, бо такі розбійницькі напади в той час нерідко траплялися в горах провінції Овернь, Лангедоку чи в Севеннах. У всякому разі бургомістр усе запротоколював і доповів про цей випадок маркізу де ля Тай-яд-Еспінассу, ленному володареві міста і членові парламенту в Тулузі.
