— Ці перекладачі, про яких ти кажеш, нічого не виявлять, Геракле, бо їх не існуватиме. Філософії ніколи не взяти гору над інстинктами, — здійнявши голос, він провадив далі: — Легендарний герой Геракл начебто перемагає чудовиськ, але поміж рядками, у текстах, у чудових промовах, у логічних міркуваннях і думках людей
__________
* — Що з тобою? — запитує Монтал.
— Ці Кранторові слова… — мене пройняв дрож.
— Що з ними не так?
— Пригадую… мій батько…
— Що? — допитується Монтал. — Що твій батько?
— Колись мій батько написав вірш…
Монтал знову підохочує мене. Я намагаюся пригадати.
Ось, наскільки я пам’ятаю, перша строфа батькового вірша:
Здіймає голови потворна гідра, Ричить жахливий лев і бронзові Гримлять копита людожерних кобилиць — Це початок батькового вірша! — вигукую я, вражений до краю.
Монтал на якусь мить видається дуже смутним. Він киває головою і шепоче:
— Я знаю далі.
Людські теорії або ж ідеї, Немов чини Гераклові, Одвічну боротьбу ведуть з потворами, Противниками розуму шляхетного. Немов перекладач в зачині у безумця Безглуздий текст тлумачить, Так часом і душа моя Збагнути суть речей не здатна. О сута Істино, Ідеє платонічна! Прегарна і тендітна, Як лілія в руках у дівчини, Благаєш криком ти про допомогу, Бо власне небуття тебе могилить! Даремні твої подвиги, Геракле, Бо ж, знаю, декому потвори милі, На жертву віддадуть себе із насолодою, З каліцтва віру утворивши! Лунає серед крові ревище бика, Пекельний пес валує і плює вогнем, А змій сумлінно стереже Золотобокі яблука в саду. Я записав вірш повністю. Перечитую його. Пригадую.
— Це батьків вірш!
Монтал опускає очі. Що він збирається сказати? Він каже:
— Це вірш Філотекста Херсонеського. Пам’ятаєш його?
— Це той письменник, що з’являється в сьомому розділі на вечері з менторами в Академії?
— Саме так. Ейдетичні образи, які містить «Печера», Філотекст почерпнув із власного вірша: Гераклові подвиги, дівчина з лілією, перекладач…
— Отже…
Монтал киває із незбагненним виразом на обличчі.
— Так, «Печеру ідей» написав Філотекст Херсонеський, — каже він. — Не запитуй мене, звідки я це знаю. Знаю, та й годі. Але прошу тебе, перекладай далі. До кінця вже небагато лишилося.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Наша природа — це не текст, у якому перекладач може знайти ключ до його розуміння, Геракле, і не сукупність невидимих ідей. А отже, боротися з чудовиськами ні до чого: вони чаяться
Геракл збирався відповісти щось іронічне, коли раптом почув у темряві за жарівнею стогін, що долинав від якоїсь невиразної купи під стіною зі смолоскипом. Хоч він і не зміг роздивитися, хто це, але впізнав голос.
— Діагоре!.. — вигукнув розгадник. — Що ви з ним зробили?
— Нічого. Він усе зробив собі сам, — відказав Крантор. — Він випив кіон… і, запевняю тебе, ми самі здивувалися, як швидко напій подіяв на нього.
Здійнявши голос, він насмішкувато додав:
— Благородний філософ-платонік! Великий ідеаліст! Скільки ж люті в ньому було на самого себе! Зевсе-світе!