Печера ідей полностью

— Ці перекладачі, про яких ти кажеш, нічого не виявлять, Геракле, бо їх не існуватиме. Філософії ніколи не взяти гору над інстинктами, — здійнявши голос, він провадив далі: — Легендарний герой Геракл начебто перемагає чудовиськ, але поміж рядками, у текстах, у чудових промовах, у логічних міркуваннях і думках людей здіймає голови потворна гідра, ричить жахливий лев і бронзові гримлять копита людожерних кобилиць. Наша природа — це не*

__________

^{* — Що з тобою? — запитує Монтал.}

^{— Ці Кранторові слова… — мене пройняв дрож.}

^{— Що з ними не так?}

^{— Пригадую… мій батько…}

^{— Що? — допитується Монтал. — Що твій батько?}

^{— Колись мій батько написав вірш…}

^{Монтал знову підохочує мене. Я намагаюся пригадати.}

^{Ось, наскільки я пам’ятаю, перша строфа батькового вірша:}

^{— Це початок батькового вірша! — вигукую я, вражений до краю.}

^{Монтал на якусь мить видається дуже смутним. Він киває головою і шепоче:}

^{— Я знаю далі.}

^{Я записав вірш повністю. Перечитую його. Пригадую.}

^{— Це батьків вірш!}

^{Монтал опускає очі. Що він збирається сказати? Він каже:}

^{— Це вірш Філотекста Херсонеського. Пам’ятаєш його?}

^{— Це той письменник, що з’являється в сьомому розділі на вечері з менторами в Академії?}

^{— Саме так. Ейдетичні образи, які містить «Печера», Філотекст почерпнув із власного вірша: Гераклові подвиги, дівчина з лілією, перекладач…}

^{— Отже…}

^{Монтал киває із незбагненним виразом на обличчі.}

^{— Так, «Печеру ідей» написав Філотекст Херсонеський, — каже він. — Не запитуй мене, звідки я це знаю. Знаю, та й годі. Але прошу тебе, перекладай далі. До кінця вже небагато лишилося.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Наша природа — це не текст, у якому перекладач може знайти ключ до його розуміння, Геракле, і не сукупність невидимих ідей. А отже, боротися з чудовиськами ні до чого: вони чаяться всередині тебе. Незабаром кіон їх пробудить. Ти ще не відчуваєш, як вони ворушаться у твоєму нутрі?

Геракл збирався відповісти щось іронічне, коли раптом почув у темряві за жарівнею стогін, що долинав від якоїсь невиразної купи під стіною зі смолоскипом. Хоч він і не зміг роздивитися, хто це, але впізнав голос.

— Діагоре!.. — вигукнув розгадник. — Що ви з ним зробили?

— Нічого. Він усе зробив собі сам, — відказав Крантор. — Він випив кіон… і, запевняю тебе, ми самі здивувалися, як швидко напій подіяв на нього.

Здійнявши голос, він насмішкувато додав:

— Благородний філософ-платонік! Великий ідеаліст! Скільки ж люті в ньому було на самого себе! Зевсе-світе!