– Ні. Вона ж казала щось типу, що працює в барі. Просто я не думав, що танцівницею.
– От так так. Кльово. Я би зраділа. - я взагалі завжди радію, коли хтось кльово робить щось, що зовсім не в моїй компетенції. Типу, коли вирішують логічні задачі, грають на волинці, дряпаються по скелях, літають на сноу-бордах, плетуть теплі шалики, роблять геніальний манікюр, добре розмовляють німецькою, зводять у студії пісні, дружать із дівчатками. Я танцювати не вмію. Хіба що якісь божевільні танці під панкушну музику. Чи канонічне танґо, якому навчили ще в школі мистецтв. Чи ча-ча-ча, чи румбу, чи самбу, чи віденський вальс - також звідти. Але при цьому я так кумедно задираю голову, уявляючи себе цнотливою нареченою благородного офіцера, що будь-який нормальний хореограф затикає собі рот чешком, аби внагляк не ржати з мене. М-да.
А ще в мене буває імпровізація. Якось у ранній юності, коли в мене в запасі ще були чорні капці на височенній шпильці (мама купила. Де ж вони тепер?…), я вирішила станцювати другові стриптиз. Пішла до ванної, вдяглася в чорну (а яку ж іще?) білизну, не забула про панчохи, намочила волосся, і вийшла в коридорчик. Друг мій сидів у кімнаті. Чекав заінтриговано, либонь. Якусь там навіть музику включили. Можливо, й Тома Вейтса. Ну, значить, виставляю я одну ногу в панчосі й на шпильці з дверей, з-за нього вже чується вдячне посвистування й улюлюкання дружбана. Ступаю на цю ногу, збираючись зробити наступний крок. А тут - дріт на підлозі. Якийсь там комп'ютерний кабель. Я - дівчина проста, на шпильках до того ходила два рази - до церкви і на випускний. Тож, ясна річ, зашпорталася за кабель і т-а-ак гепнуся на землю. Здається, мої ноги в панчохах і підбори перелетіли в мене над баняком. Отак мені і треба. Менше буду вийо'. Було дуже боляче і смішно. Більше я шпиляр не вдіну. Хай їм грець. (Бо я в них мрець).
А Сінта на своєму подіумі танцювала ліпше за всіх, її пружне смагляве (фе, яке кліше!) тіло вигиналося, вбирало в себе очі, пульсувало і кликало. А такий інтелектуальний і сповнений духу чоловік, як Майнес (упс, старий, я таки відкрила твоє ім'я в цій історії) по-справжньому повестися міг лише на дикість тіла. Хоча сам він у цьому ніколи не зізнається. Завжди вам скаже:
- Зовнішність для мене не важлива. It’s personality that counts [16].
– Персоналіті так персоналіті, - знизую плечима я.
– Вона добре говорила англійською, - не знати чого, зазначає Майнес. - Дуже просто підійшла до мене і заговорила так само, як і тоді в автобусі.
– Що, спитала, звідки ти?
– Ги-ги. Дуже смішно. Просто розговорилися знову і все. її зовсім не кремпувало те, що я її побачив на сцені.
– А кого би це кремпувало? Це ж рідкісна нагода - тебе бачать в апогеї того, що
– Фе, Катка, яка ти бридка…
– Як завжди. Що ж поробиш, - в моєму голосі непідробний смуток.
Відтак вона захотіла працювати його секретаркою. Не на завжди лише на час Рамадану - бо ж усі клуби й бари закривалися. Сінта однозначно вважала роботу танцівниці цікавішою за роботу секретарки. Правильно. Dаnsе Fast Dіе Young [17].
- Аnd leave а рrеttу соrрsе behind [18]. - Майнес, як завжди, влучний із моїми думками.
Сінті він тоді сказав:
– Направду, я просто не знаю, яку тобі дати роботу. Хіба доведеться її тобі вигадувати. Що вб'є ще більше мого часу.
Робити нічого - переїхала до Майнеса в рожево-цегляний будиночок. Не заради грошей, ні. Добре-добре, Майнес, не боїсь, я про це й не думала. Ви просто почали жити разом. Що тут дивного? Нічого.
Як нема нічого дивного в тому, що однієї не зовсім погожої днини мене геть усе дістало в коробочці мого життя. Коли ти коротко написав щось про дівчину в синьому сарі і срібних прикрасах, мені запахло казкою. Захотілося й собі відкусити шматочок цієї пахлави [19] на ім'я Сінта. Бажано вкупі з кексом на ім'я Майнес. Спонтанне бажання витримало свій тиждень на оформлення візи і не ослабло. Що вже явний знак - давай, Като, дуй.
І Ката подула.
Київ. Амстердам. Сінгапур. Джакарта. Джокджакарта. До болю знайомий маршрут. Таксівка. Рожево-цегляний будинок Майнеса. Все довкола нього в підозрілому порядку. Таки не збрехав - живе з бабою. Мені ніколи не вдавалося запам'ятати, коли полити які квіти і де протерти пилюку. Коли я тут швендяла, в нас були слуги. Майнес казав, що звільнив їх після мого від'їзду - однаково тут більше нікому розводити срачі.
Підходжу до дверей. Тихо. Серце зараз вискочить у рот і головне його вчасно ковтнути назад. Стукаю. Слухаю. Тихо. Чорними дверима пробігає напівпрозора ящірка. Більше мені не хочеться стукати. Я зітхаю, скидаю на землю наплічника, дістаю свою Естес, сідаю на бамбукову бамбетлю. Слава запопадливому Майнесу - завжди лишає крісло на веранді.
