Так, я зрозуміла. - хоча насправді я, пойнятне діло, не вдуплила ні хріна.
Ну як? Подумаєте?
Подумаю, а чого там…
Тут іще, розумієте, у нас є невеличкий тендер на цю роботу, - дівчинка тупить очі. -Тобто, ви і ще одна людина.
Мені вже робиться смішно, але я не регочу - відкладаю на потім. Щоби накопилося і ми з Майнесом погиготіли на всю силу своїх цинічних мізків і легеневих міхурів.
Ми там якось прощаємося, вона обіцяє мені щось надіслати, я щось обіцяю їй. Виходимо чинно надвір… І тут - ПАНЄСЛАСЬ!
– О, о!!! - волає Майнес, - Я вже тут один придумав!!!
– Ну?
– Треба сексуальності? Гм… Які бувають сексуальні типажі для таких тьолок? Мачо-мен, морячок, тарзан…
– Морячок - це не в тьолок.
- Ну, добре, почекай. Зараз все скажу. Так. Уявляємо собі Джокджу. Центральну запилю-жену брудну вулицю. Там само, де стоять водії бечаків [45]. Вони собі колупаються в зубах, ставлять на парні чи непарні цифри в номерах машин, що з'являються з-за рогу, виграють бабло один в одного, пожовують крупук [46] і фігачаться потиличниками.
– Ну і?
– А тоді до них приїздить їхній колега, привозить якісь буклєтики. Вони тремтячими брудними пальцями розбирають ті буклєтики, стають кружком, розкривають кожен на своїй сторінці. А там - заокеанські дівчата. Гламур із України. Наступний кадр: бечак драйвери мастурбують і кінчають на сторінки буклету «Сrеам-мielе». Камера крупно наїздить на лиця фотомоделей, забризкані молокоподібною рідиною відомого походження.
– Бу-га-га!!! - мені подобається хід Майнесових думок. Тим часом ми вже підходимо до смітників, лівіше від яких - вхід до заниканого барчику без вивіски. Ми тут часто-густо п'ємо пиво і жеремо часниковий хліб. Небагато в Києві таких хоча би трохи берліноподібних місць. А яппі-декор і яппі-людей ми ненавидимо. В цей же барчик заглядають головно підстаркуваті канадійці-педерасти разом зі своїми хазбендами («Оh, let my introduce my hasband…» - «Fuсk, nо! Уоu аrе mу hasband!») шмаркаті студентики, що намагаються вразити запрошених на чайок дєвучок своїми знаннями текстів Камю, шмаркаті дєвучки, що на кожну фразу з Камю відповідають фразкою з Коельо, музиканти якісь, якісь просто потєряні іноземці, наші дєвки, що дуже інтелігентно розводять потеряних іноземців, тьотьки-іскуствовєди, директорки американо-українських театрів, молоді люди, котрих вигнали з Могилянки, молоді люди, котрих іще не вигнали з Могилянки, доморощені гемінгвеї, групи у плетених светрах із горлом, бики у пальтах, що тероризують офіціанток, тьотьки в пошуках дядьок, дядьки у пошуках тьотьок… Одним словом, місиво з дьогтю і меду в одній бочці. Якщо тобі вдається заникатися від групи в пальтах і з явно вираженою ментовсько-податковою антропологією (ті самі, що хамлять офіціанткам) - ти кум королю. Втім, бидло не надто часто сюди потрапляє - місце ж усе-таки заникане. І те, що воно зветься «Барабан», ти взнаєш від друзів, а не з вивіски. Бо, як я вже казала, її тут немає.
– О. Які чудові смітнички, - каже Майнес.
– Угу, - кажу я і затримую погляд на різнокольорових бомжах, що діловито порпаються у черевах зелених контейнерів.
– О! - знову каже Майнес букву «О». Придумав новий ролік.
– Ну.
Уяви собі смітник. Бомжі в різнокольорових пальтах, у подертих рукавичках і шали-ках, на які час від часу наїжджає камера -ну, як у телемагазинах чи Fanshion TV - пораються в контейнері. Розмовляють вони вальяжно і з яппі-акцентом: про нові тенденції, визначені Vouge, актуальні кольори і нові клуби. Раптом кожен із них нариває по пляшечці «Сгеам-Міеlе» і, томно зітхнувши, випиває її.
– М-да, - кажу я, - тоже дуже навіть весело. Але тотькам на міні-карах не сподобається. А то ж вони мають пити ту добуду.
– А я люблю міні-кари, - знизує плечима Майнес.
– Ти?!
– Ну, принаймні, більше за біґ-джипи. Особливо, у пробках якого-небудь мегаполісу… Коли я їду на своєму мото-байку, а ці уроди тупо закривають мені дорогу - ненависть дика сповнює моє гаряче серце. Хочеться кричати й убивати. Якого біса вони вибрали собі саме таку ознаку соціального статусу?!
– Хтось із моїх друзів дотримується теорії, що великі машини полюбляють чоловіки з маленькими пенісами, - зітхаю я. - А от у мене пеніса вобщє нема, зато є червоний ровер. Ну не парадокс?
– Так, ходімо вже. А то ми тут не даємо людям попрацювати на хліб насущний.
Ми залишаємо в спокої дослідників сміттє-баків і йдемо в тепло і добро на зустріч із пивом, чаєм чи гарячим вином.
– А завтра ж демонстрація, ти в курсі? - Київ якраз тільки починав вбиратися у помаранчеве. До цього вбирання докладали руку й ми - чіпляючи стрічки на центрових огорожках, брамах тощо тощо. Поки менти відверталися. Тоді це ще було «не можна».
– О, - знову каже креативний Манес, -я ще один придумав варіант.
– Ну, давай уже, - я покірно зітхаю.
– Уяви собі Берлін… чи Київ, зрештою. Головна площа, поліція готується до демонстрації.
– Міліція.
