Завіса, бляха-муха.
Коротше, я тупила, як могла. Ставила смайлики в усіх мінімально придатних для сміху місцях. Час від часу я аж сама пищала від пошлоти створюваного продукту. Втім, гидота мого письмового продукту таки не зрівнялася з гидотою т.зв. продукту харчового споживання.
Дійсно, шкода, що ти не отримала мій мейл із додатковою інфою. це б допомогло.
Такий от був лист від хорошої дєвучки.
- ААААА!!!! Бу-га-га!!!! От воно - моє істинне покликання! Моя суть! Мій шлях у житті, фінал страдницьких пошуків самоідентичності! ПИСАТИ ДЛЯ ШЕЙКА [48]!!!!!! Да, природно. Нічо не скажеш. От хоча би з огляду на його склад.
– Їх напій схожий на генетично змінене лайно, - каже Кася. Вона й сама копірайтер. Вигадуючи рекламу «кока-колі», погано спала через усвідомлення того, що її роботодавець роз'їдає печінку наївним споживачам фосфорною кислотою.
– Не знаю, не знаю… По-моєму, ми їм не-фіговий комплімент зробили тоді на зустрічі. Ну, коли з Майнесом прийшли. Віка-бренд-менеджер іще нам дала продеґустувати чутарік того. Ну, щоби не втруїти…
– І?
– Ну, а я сказала, що ця шняга схожа на сперму Сатани. І що так Майнес раніше називав згущонку. Він просто солодкого не любить.
А цей їх «Кірмель» - він ще й рожевий був… Сперма Сатани після ядерної зими.
– М-да, - протягує Кася. Вона ще так дуже прикольно одну брову при цьому підіймає, -а взагалі, споживачі самі себе труять.
- Атож! Тільки наштовхують їх на це рекламісти. Беруть за руку, як дітей-олігофренів, і підводять під біґ-борд: нате от, споживайте, мазафакери! Тож я подумала, що якщо вже когось і мушу втруїти, то ліпше цих дєвучок-пиздось напудрених (вони ж таргет-груп [49]), що їздять на міні-карах і мріють про всьо зразу: «Кар'єра - багатий чоловік - розумні діти -погашені кредити - старість у подорожах - гарний надгробок».
– Я би ні за що не пила коктейль з таким дизайном пляшки…
– Ну ти ж і не пудришся…
– Ги.
– Ги-ги.
Не встиг тоді Майнес полетіти в свої теплі краї, як зі своїх холодних (звідти, де ведмеді на ланцюгах ходять, шапки-ушанки і замети по самі яйця - коротше, з Москви (bingo!) повернувся Аскольд. Втім, повернувся не до мене, а в якусь там мрачну зйомну квартиру поблизу вокзалу. Бррр. Бо ми ж із ним у сварці офіційній і все таке. В мене своє життя, у нього своє. (Чи як там кажуть?) В мене свої революційні справи, у нього свої. Я дійсно дуже шкодувала, що він пропускає тут помаранчеве паті - його машина з російськими номерами, замотана у помаранчеві стрічки, лякала би лякливого лоха-кон'юнктурника і додавала би ентузіазму сміливцеві. Але вже було, так як було.
Ми навіть з Аскольдом зустрілися, чемно прогулялися по набережній, чемно одне одному розповіли анекдоти і чемно розцілувалися у щічки. Я спитала його, якого біса він знімає помешкання, а він сказав:
– Аби тобі не заважати. У тебе ж там друзі, тусовки і все таке. А я, там що буду?
Гм. Друзі-тусовки. Аскольд у цьому плані раніше був святим чоловіком - дуже навіть героїчно зносив моїх друзів-чоловіків і терпляче слухав баляндраси моїх коліжанок-жінок, коли вони витончено поливали гівном чоловіків і вводили мене в курс своїх нових любовних афер і останніх косметичних придбань.
– Моїх друзів уже нема, - довірливо кажу я. - Були і загули. Приїздили на два дні. Та й то на революцію.
Аскольд однаково не хоче йти додому. Щось тут не так. Після довгих шпигунських пристрастей, я таки витягаю з нього зізнання:
– Бо до мене тут приїдуть…
– Хто? - питаю я.
– Друзі! - він ніяково сміється.
– Угумсь. Вікуся?
– Так…
О, як мило! Ії величність екс-вайф ступлять граційною ніжкою на хохляцькі землі! Бравіссімо!
– Слухай, так це ж класно! То хай і вона до нас приїздить. Наша ж квартирка куди нормальніша за те, що ти описуєш. А вона у тебе дєвушка зманіжена, звикла до порядних умов. Я навіть ванну для неї помию і шкарпетки з трусами поскладаю.
– Та ні… Дуже дякую. Ти люб'язна дуже.
– Та йди до сраки! Як ти зі мною говориш?! Я тобі що - тьотя-катя?!
– Нє, ти тьотя Ката.
