Наша радість від того, що день проживання (готелик, сніданок, водій, бензин) на Шрі Ланці коштує всього-на-всього 19 баксів на людину, дещо компенсується потребою башлянь на кожному кроці. Залишив капці перед храмом - заплати жевжику, що крутитиметься тут, їх «охороняючи». Пришвендявся в музей - для іноземців спеціальний прайс, хочеш подивитися окремий вельми цінний об'єкт - будь ласкавий, залиши окремі гроші. Щоправда, гід робить вигляд, що здає тобі нички, де ти можеш щось урвати на шару… ну-ну. Ми ж знаємо, що вся та шара ввійде потім у його «ну, наскільки ви оцінюєте мою роботу?…»
Але все це до сраки. До сраки під зіркою Анурадха, що в сузір'ї Скорпіона. Древнє сакральне місто, що стояло столицею 1400 років, ростило в собі паросток дерева Бо - того самого, під яким Сіддхартха Гаутама зробився просвітленим, мало за корону сім колосальних дагоб, палаци і монастирі. А якось було не витримало навали південно-індійських завойовників, здалося і поволі заросло собі джунглями. Аж поки геть зовсім недавно, році в 1820-му, якийсь сіромаха англійський мисливець, що безсовісно стріляв по тих краях дичину, не взяв та й не приперся спиною до якоїсь бозна-звідки в джунглях взятою колони. Він її: шкряб-шкряб, а там же мармур!!! (Ну, не знаю я точно, з якого будматеріалу була та сама колона, і чи на колону він натикнувся взагалі… Просто «мармур» звучить кавалок шляхетніше).
Аскольд залипає на барельєф храму Сурумунія. На ньому - відомі на ввесь світ коханці -високий принц Салія і його любов із нижчої касти, що ніжно звернулася в нього на колінах. Легенда каже, що син короля заради свого ненормативного кохання послав під три чорти можливість помахати скіпетром. Ну і правильно, я би теж так зробила. Навіщо така дика суспільна відповідальність? Кохатися і приємніше, і корисніше. А ще тут викликали дощ. Цікаво, чи тутешні жерці кричали так само, як кричать гуцульські пастухи під Попом Іваном.
У мене не проходять шмарки. Родом вони із Москви - ідеального місця для хапання зарази. Шмарки і ровер - це романтично. Ви не пробували?
– Ввечері обов'язково приходьте до дерева Бо, - каже наш гід. - Зараз там купа туристів, а ввечері буде служба з барабанами і безплатним входом.
Я питаю його, чи можна торкатися до дерева Бо, і він бреше, що можна. Ми потрапляємо під дощ і ховаємося під смішною кольоровою парасолькою. Велосипеди скриплять, люди в хатинках посміхаються, черепахи медитують коло води, ЮНЕСКО неякісне реставрує дагоби, пиво подається в велетенських пляшках із левом на етикетці, рис із каррі смакує гостро, але гастрит буває не від нього, кокосове молоко тут висушує і продає у жовтих коробочках «Маggі», одяг продається страшний, як у наших районних центрах, жінки в сарі куди звабливіші ніж у пісному європейському одязі, чоловіки по-ідіотськи заправляють сорочки в штани й носять сандалі зі шкірзамінника, діти ходять до школи в сніжно-білій формі, авокадо теплі і стиглі, як щока когось, кого кохаєш і хочеш, життя аж ніяк НЕ лайно.
Вечір. Купа невидимих тварин і їхні голоси Служба в храмі дерева Бо. Солдати з дароносними подушечками в руках, на подушечках квіткові пелюстки. Війна на Шрі Ланці не припиняється от уже 25 років. Солдати співають молитви і ходять довкола храму. Вимовляють щось, що схоже нашому лохівському вухові на «Цар, цар, ца-а-ар…» Двоє музик екстатичне б'ють у барабани. Ми з Аскольдом за ними підглядаємо з-за рогу храму.
Можна доторкнутися, але не можна осягнути, - кажу я пошепки. Аскольд мене не чує.
– Ми надто тупі і надто молоді, - кажу я, - аби хоч на сантиметр по-справжньому заглибитися в
Дерево Бо огороджено трьома огорожами, за останньою з них стоїть служка (ні, то не напівбожевільний і не напівсвятий, він просто працює в цивільній поліції) і приймає дари від вірних. Жінки моляться над дзбаночками з водою, над пелюстками квітів. Співають, б'ють поклони, надовго залишаються перед зображеннями Будди та святих. Відтак передають ті дзбаночки служці, служка виливає ту воду (чи просто ставить їх - ми ж того не бачимо) під дерево Бо. - А до нього - ніяк? - з коров'ячими очками питаюся я в нашого водія Ніхала. Він поводиться геть якось по-батьківськи і по дружньому, і поки що я навіть не підозрюю, що все це лишень заради: «Ні… 30 доларів чайових -мало. Хоча би 50… Моя жінка… ресторан треба… діти подарунки… Га?!» А може й не «лишень», може «попри».
